Особисто для мене згадки про афганську війну насамперед асоціюються із капітаном-«афганцем», із яким служили разом в одному танковому батальйоні. Серед інших офіцерів наш зампотех (заступник командира по технічній частині) виокремлювався справді фаховим знанням найтонших нюансів експлуатації і обслуговування бронетехніки, а ще — регулярними запоями.

Мені, тоді ще молодому лейтенантові-«запаснику», це видавалося дикістю, не сумісною з офіцерською честю. Очевидно, все це було написано на моєму обличчі, коли одного разу ми зустрілися біля контрольно-пропускного пункту нашої частини — туго затягнутий портупеєю черговий по пункту зв’язку дивізії і добряче «вмазаний» капітан у цивільному із роздертою на грудях тільняшкою.

— Зневажаєш, лейтенанте? — немов прочитав мою думку зампотех. А потім повідав таке, що, ймовірно, ніколи не розповідав навіть рідним і хотів би забути сам. Як разом зі своїми бійцями на БМП оточили афганський кишлак, у якому, за даними розвідки, отаборились душмани, а коли з нього почали втікати жінки у своїх покривалах до п’ят, ведучи дітей за руку, отримав по рації наказ косити всіх із кулеметів.

Не можу засудити ні капітана, який виконував цей наказ, ні навіть тих, хто його віддавав. Неважко зрозуміти, що під паранджами можна було спокійнісінько вивести всю банду, а «на броні» жінок-мусульманок, які могли б сказати «Гульчитай, покажи личко», ніхто не возив. Ось лише як жити після того, коли мусив особисто виконувати цей наказ першим, щоб дати підлеглим приклад «вірності обов’язку і присязі»?

Цілком допускаю, що йдеться про одиночний випадок, хоч після цієї розповіді вже не дивуюсь тому, що серед «афганців» чимало хто спився, наклав на себе руки, пішов у ченці. Як і не закипаю «праведним гнівом», коли у нинішніх російських фільмах «погані» мусульманські дітлахи стріляють у спини довірливим радянським воїнам. І тим більше не можу звинуватити жодного з наших хлопців, які пройшли горнило чужої для нас війни.

Хоч би як нам хотілося переконати себе, що у всьому винна тодішня державна система, яка нас зомбувала, — це слабка втіха. Більшість наших співвітчизників із самого початку «афганської епопеї» чітко усвідомлювала, про що насправді йдеться, і осуджувала криваву авантюру. Ось лише, на жаль, «протестні настрої» зазвичай обмежувалися розмовами «на кухні». Тож якщо на комусь з наших «афганців» і є якийсь гріх, він лежать не тільки на них, а на всіх нас, хто міг і мав їх захистити.

Тож не розумію, чому чергові «афганські дати» — насамперед привід «скоромовкою» згадати лише про героїзм і почуття обов’язку тих, чиї долі й життя стали розмінною монетою в історії країни, «світле минуле» якої ще надто багатьом політикам уявляється мало не предметом гордості. Тимчасом як без гіркої правди про ту війну ми навряд чи дочекаємося, щоб замість слів «ми вас туди не посилали», ветерани-«афганці» завжди чули: «Простіть нас, хлопці…»