Про те, що 100-літня рокитнівчанка Мотрона Богданець виграла у Європейському суді з прав людини три тисячі євро компенсації за те, що багато років поспіль не отримувала пенсії, дізналася з телесюжету на одному з провідних каналів. Далі — більше: про Мотрону Павлівну почали писати газети, її прізвищем заряснів Інтернет. Сенсація? Начебто. Але тільки тоді, коли належно не вникнути в суть справи.
Жінка, як виявилося, справно ходила на роботу в колгосп, а бригадир ставив її трудодні іншій Мотроні — своїй дружині, яка, за іронією долі, виявилася повною тезкою нашої героїні.
Отож коли в 1969-му їй виповнилося 55 і вона прийшла в радбез, у пенсії їй відмовили: не було ж бо підтверджено жодного дня(!) трудового стажу. Люди, які працювали поруч із нею (як і сам бригадир), тоді були живі-здорові й могли підтвердити її роботу (на той момент для призначення пенсії потрібно було знайти трьох свідків). Однак цього не зробили.
Тож до 1991 року сільська жінка пенсії й справді не отримувала. І лише в незалежній Україні їй нарахували соціальну пенсію, яку нарешті почали отримувати всі, хто досяг пенсійного віку, але не мав трудового стажу, — зокрема й Мотрона Богданець. З доплатою за особливі заслуги перед Україною (жінка — мати-героїня, яка виховала шістьох дітей) останнім часом у неї щомісяця виходило трохи більше тисячі гривень.
Водночас діти та онуки (сама Мотрона Павлівна неписьменна) добивалися в судах трудової пенсії для мами. От тільки документально довести її трудовий стаж не вдавалося: рішення на її користь то ухвалювали, то скасовували. А до 100-річчя довгожительці зробив подарунок Європейський суд з прав людини: «Держава-відповідач має виконати рішення національних судів, ухвалені на користь заявника, і виплатити заявнику три тисячі євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди», — так звучить витяг із його вердикту. Тобто за Радянський Союз тепер має розплачуватися Україна, грошей у якої — катма. Рідні довгожительки стверджують, що досі мама отримала лише половину суми.
Європейський суд з прав людини та його рішення на користь поліської селянки — це, звісно ж, добре. Але до чого тут Пенсійний фонд України загалом і рокитнянські пенсійники зокрема, на яких тепер і сиплються всі шишки, зрозуміти не можу. Може, заради хоч якоїсь, але сенсації, котру дедалі частіше намагаються «створити» мої колеги? Бо хіба міг «маленький чиновник» у Рокитному призначити пенсію без підтвердження жодного дня трудового стажу? В районному управлінні Пенсійного фонду й нині стоять на своєму: довідка, яку сім’я нарешті «знайшла» в архіві, без дати народження, а значить, реально може належати іншій Богданець Мотроні Павлівні (наприклад, 1901 року народження, яка вже відійшла у вічність).
«У роботі ми посилаємося виключно на законодавство, на емоції права не маємо, — каже головний пенсійник Рівненщини Василь Петняк. — А ось щодо людяності, то наші працівники лише торік спрямували понад тисячу запитів у всі куточки колишнього Союзу для пошуку страхового стажу пенсіонерів краю та прийняли майже 200 тисяч жителів».
І ще. Суд такої інстанції дивиться на проблему саме в контексті верховенства права та справедливості. А чиновник Пенсійного фонду, як мовиться, під мікроскопом має розглянути конкретні документи і не схибити в рішенні: так чинять не лише в Європі, а й у всьому цивілізованому світі. Компенсацію ж, про яку йдеться в рішенні Європейського суду з прав людини, виплачують з Держбюджету, а не з бюджету Пенсійного фонду. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.