Граф Милорадович у «Родовідній книзі чернігівського дворянства» простежує родовід Тарновських із ХІІІ сторіччя. Спицитира, краківського воєводу, а згодом каштеляна, вважають засновником династії. Ляшко — частина прізвища, що чітко вказує на польське походження роду. Проте Іван Ляшко-Тарновський, військовий товариш, 1691 року, згідно з універсалом гетьмана Івана Мазепи, отримав право писатися Тарновським. Його правнук Яків Степанович Тарновський 1779 року навчався в Києво-Могилянській академії, а згодом обійняв посаду генерального бунчужного.

Тривалий час Тарновські були козацькою елітою. За словами Анатолія Матвєєва, дослідника династії, вона «поступово розросталася, набувала економічної моці й нових маєтностей, розбудовувала ошатні садиби, вела підприємницьку діяльність, пов’язану переважно з цукровим виробництвом. На початку ХІХ сторіччя Тарновські мали вже понад 100 містечок і вдвічі більше сіл». У їхнє генеалогічне дерево міцно вплелися гілки української старшини та російського дворянства: Бутовичі, Милорадовичі, Кулябки, Туманські, Стороженки.

Ставлення, успадковане з народження

Василь Васильович Тарновський (молодший) прийшов у цей світ 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1838 року в Антонівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (це село тепер у Варвинському районі Чернігівщини). Разом з ім’ям син успадкував батьківське ставлення до Шевченка, якого, за власними спогадами, вперше побачив семирічним.

Ось як він змалював другу зустріч з Кобзарем у серпні 1859 року: «Коли чоловік у парусиновому кобеняку назвав себе Шевченком, обидва кинулись один одному в обійми. Для Шевченка ця зустріч з юнаком, якого він колись знав дитиною, була не менш радісною: вона нагадала йому минуле, як і взагалі, мабуть, сам приїзд його до Качанівки пояснюється потребою його душі після сильних потрясінь побачити знайомі місця, озирнутися на пройдений шлях і воскресити в пам’яті дні з іншої, світлішої пори його життя».

Цей юнак, Василь Тарновський (молодший) навчався тоді на історико-філологічному факультеті в Університеті Св. Володимира. За три роки він став мировим посередником у Борзенському повіті Чернігівської губернії, 1869-го — губернським секретарем. Його обирали повітовим маршалком: 1869—1872 — борзенським, 1875—1887 — ніжинським. Громадську діяльність Тарновського відзначено орденом Св. Володимира 4 ступеня (1881) та орденом Св. Анни 2 ступеня (1883).

Багато часу та сил потребувало його захоплення — колекціонування. Перший (початковий) етап охоплює 1850—1860-ті роки. У той час Тарновського цікавили предмети старовинного побуту: кімнату, найману спільно із братом під час навчання, поступово перетворили на невеличкий музей української старовини, а також речей, пов’язаних з Тарасом Шевченком.

На другому етапі, у 1870—1880-х, Тарновський став відомим загалу як колекціонер, меценат і громадський діяч. До його зібрання потрапили портрети та речі гетьманів і полкової старшини: Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Дмитра Апостола, Кирила Розумовського, Семена Палія, Якова Лизогуба, а після подорожі на Запорожжя із Дмитром Яворницьким — ще й близько 1000 предметів козацької минувшини.

Вражають експонати цього унікального зібрання: шабля Богдана Хмельницького з викарбуваним латиною на лезі ім’ям власника та мідна гармата часів гетьмана; бандура Івана Мазепи і гравюра, яку гетьманові присвятила Київська академія; пернач Павла Полуботка; ліжко Кирила Розумовського.

На третьому (завершальному) етапі, у 1890-х роках, справа Тарновського набула національної ваги, тому до зібрання передають багато архівів видатних українських діячів.

Ось рядки з листа Пантелеймона Куліша до Василя Тарновського від 4 жовтня 1896 року: «Не схотіли ви прийняти від мене колись грошима довгу мого, що задовжився вашому панотцеві, дак мусите прийняти моїми автокграфами. Посилаю вам перву їх серію; другу надішлю тоді, як уже втеряю надію одужати з моєї недуги… Тим часом надумавсь я приховати в вашому музеї моє рукописне добро про мої наслідники (а їх буде не один, та й не два, сподіваюсь). Панько Хуторний».

Культ Кобзаря

У родині Тарновських підтримували культ Кобзаря в найкращому розумінні. У серпні 1859-го кількома офортами, які подарував сам Тарас Григорович, закладено підмурівок Шевченкіани, що за 40 років складається з понад 1000 експонатів, серед яких 400 акварелей, гравюр, картин, малюнків. Саме завдяки цьому Шевченка визнано видатним художником. А ще автографи заборонених творів, як-от «Неофіти», листування, рукописи, особисті речі, щоденник.

Надзвичайно допоміг Василь Тарновський (молодший) справі впорядкування та збереження Кобзаревої могили. Початок цій історії було покладено 1882 року телеграмою Василя Гнилосирова, педагога, письменника, фольклориста, вірного хранителя Шевченкової могили: «Канів, 25 жовтня. Могила поета України Т.Г. Шевченка являє собою в даний момент красномовні руїни. Могильний хрест днями звалився до Дніпра, розбившись на два шматки нижче вінця та біля основи. Залишки палять підлітки-пастухи, гріючись біля насипу могили».

Знаний меценат не лише надав 1000 рублів на пам’ятник-хрест, а й прикрасив його власним мистецьким твором — барельєфом Тараса Шевченка, а до дошки на хресті підібрав такі слова поета:

Свою Україну любіть,
         Любіть її… Во врем’я люте,
         В остатню тяжкую минуту
         За неї Господа моліть.

Саме за ці слова дошку та хрест конфіскувала київська поліція, арешт тривав понад пів року. Звільнити хрест допомогло лише спільне клопотання Василя Тарновського, Василя Гнилосирова, Володимира Антоновича, Миколи Лисенка.

Ось що розповідає Михайло Коцюбинський у нарисі «Шевченкова могила» 1890-го, за шість років після встановлення пам’ятника: «Зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається чавунний хрест, помальований білою фарбою. Кінці хреста злучає широкий обід. Від східець блищить на хресті позолочуваними буквами напись: «Шевченко», а нижче на табличці: «Родився 25 лютого р.б. 1814. Почив 25 лютого р.б. 1861». З противного боку хреста (лице могили) — така сама позолочувана напись: «Шевченко», а нижче, на підставі, медальон з головою Шевченка (профіль, без шапки), зроблений горорізьбою і позолочений».

Можна зауважити тут, що дата смерті (за ст. ст.) неправильна, але саме так відлито табличку. А барельєф побронзовано до такої міри якісно, що він видається багатьом позолоченим. Як свідчать прочани, хрест видно за 20 км.

Колекцію українських старожитностей вважають найкращою в тодішній Російській імперії. І навіть коли Василь Васильович зазнав фінансової руїни, він нічого не продав з колекції, яку вважав власністю усієї України. Зібрана саме Тарновським колекція матеріалів козацької епохи була єдиною у світі за масштабністю й історичною цінністю.

«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини своєї кишені», — так висловлювався про цей вчинок інший меценат української культури Євген Чикаленко.

Останні роки життя Василя Тарновського турбувала думка про подальшу долю унікального зібрання. Тому він дуже помірковано обирав установу, якій можна було б передати це національне надбання.

21 жовтня 1897 р. тяжко хворий Тарновський склав заповіт: «Колекцію мою заповідаю у власність Чернігівському земству, без права відчуження і переміщення з міста Чернігова, з тим, щоб музей називався моїм ім’ям». Так постали три умови Тарновського — начебто й прості, але жодного дня їх усі разом не виконували.

Смерть Василя Васильовича Тарновського 13 червня 1899 року змусила Чернігівське земство прискорити розв’язування питання про приміщення для музею. 11 грудня 1899-го на губернському земському зібранні слухали доповідь управи про музей В.В. Тарновського. Замість того, щоб наполягати на виконанні попередньої постанови про будівництво нового приміщення вартістю 20 тисяч рублів, запропонували пристосувати під музей ремісничу майстерню сирітського будинку на Смоленській вулиці порівняно далеко від центру міста. Згідно з підрахунками, ремонт коштував 9 тисяч рублів — найвагоміший аргумент!

Того самого року Борис Грінченко змушений був залишити роботу в земстві. Він перевіз із Києва до Чернігова частину музею В. Тарновського. Земська управа запропонувала Марії Загірній, дружині Бориса Грінченка, посаду завідувачки музею, але губернатор не затвердив цього рішення. З таких причин: чоловік Марії Загірньої — український письменник, їхня «наймичка їсть і п’є з ними за одним столом» (фотокопія листа 1900 року).

На початку 1900 р. управа розпочала переобладнувати ремісничі майстерні під музей, але ні в кошторис, ні у визначений термін не вклалася. Київський музей клопочеться про зберігання колекцій до 1 червня 1901 року. Будівельні роботи завершено 1901-го, витрати: 15 тисяч 160 рублів 37 копійок.

У жовтні 1901 року, після закінчення ремонту, всю колекцію В. Тарновського було зосереджено в новому приміщенні. Площа експозиції складалася із двох залів і частково вестибюля. Комплектували фонди, видано каталог, розроблено правила для відвідувачів музею, яких приймали із 1902 року. Офіційне відкриття розтяглося на кілька років, і лише 1906-го музею надано ім’я В.В. Тарновського та затверджено попечителем його сина. Минуло сім років після смерті мецената — виконано дві умови заповіту. Урочистостям, призначеним на початок вересня, перешкодили революційні події 1905—1907 р.р. Проте музей відомий далеко за межами Чернігова.

Директором музею у 1911—1912 роках був Вадим Модзалевський (1882—1920) — історик, археограф, архівіст, генеалог. Із невтомною енергією він поєднував ремонт музейних приміщень і поповнення колекцій, редагування видань архівної комісії й заснування бюро для обстеження місцевих архівів.

«Славних прадідів великих…»

Ще 1905 року виникла думка про концентрацію чернігівських музеїв, яку 1908-го активно обговорювали на ХІV Археологічному з’їзді, 1910-го розробили проєкт статуту об’єднаного музею. Тоді Чернігівське земство вирішило, що об’єднання музеїв суперечить посмертній волі Тарновського. Проте 1917 року Вадим Модзалевський повернувся до проблеми: проєкт підтримали земство і центральний комітет охорони пам’яток. 1918-го об’єднаний музей мав отримати будинок Дворянського та Селянського земського банку — пам’ятку архітектури, споруджену 1843 року. Тепер там Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Короленка.

На жаль, у радянський період передавали експонати з одного музею в інший, внаслідок чого втрачено дані про джерела надходження і самі експонати. На 1923 рік з Музею українських старожитностей ім. В.В. Тарновського (перейменовано в І Радянський музей у травні 1919-го) передано до інших музеїв 1200 експонатів (це всіх фондів, які на той час становили 9375 експонатів). Це тривало довго, проте обмін відбувався вже між музеями міста.

1924 року при І Київському державному музеї вирішено створити Шевченківський відділ, тож з Катеринослава та Чернігова необхідно було передати всі експонати, що стосуються життя і творчості Т. Шевченка. Чернігівські керівники висловилися проти: «Часткова передача колекції одного музею іншому — небезпечний прецедент своєрідного розбазарювання музеїв». І хоч як це дивно нам тепер, шевченківське зібрання музею В.В. Тарновського залишається в Чернігові.

І-й Радянський музей — один з дев’яти в республіці, які було переведено на державне утримання, тобто він мав загальнодержавне значення. Як і раніше, він займав окреме приміщення і фактично працював самостійно до повного об’єднання всіх чернігівських музеїв 1925 року під одним дахом. Так завершилася 25-річна історія Музею українських старожитностей ім. В.В. Тарновського.

1930-ті стали для музею роками втрат не лише наукових кадрів та рівня науково-дослідної роботи, а й експонатів. 20 жовтня 1933-го на підставі розпорядження народного комісаріату освіти до Інституту Т.Г. Шевченка у Харкові передано унікальну шевченківську колекцію, навіть експонати, які свого часу В. Тарновський заповів Чернігові без права передачі.

Ще сумніша доля у пам’ятника-хреста на могилі Кобзаря, до встановлення якого найбільше зусиль доклав Василь Тарновський: дав кошти на хрест, замовив проєкт та виготовлення, власноруч створив барельєф поета. Білий хрест, що сяяв на цілу Україну впродовж майже 40 років, 1923-го, в час утвердження радянської влади, скинуто та скочено до Меланчиного потоку, його уламки тривалий час лежали біля Чернечої гори.

Про те, що сталося далі, читаємо в Олекси Кобця: «Замість чудового пам’ятника — того високого білого хреста, большевики поставили на могилі … бюст-погруддя поета в шапці, якого за три кроки від могили вже не було видно». Письменник продовжує думку: цей «білий високий-високий хрест був символом тієї безмежної любові, якою все життя пломеніло страдницьке серце нашого Пророка, символом хресних страждань, яких зазнав він за нас, і за вас і за весь український народ — на Україні й поза Україною сущий».

І на закінчення думка письменника, історика, публіциста Федора Уманця про Шевченкіану Тарновського: «Це зібрання досягає такої повноти і багатства, що не має і вже не матиме рівного собі зібрання, присвяченого тій же особі». Важливо: саме шевченківська колекція Василя Васильовича лягла в основу Національного музею Тараса Шевченка в Києві.

Валерій ПОМАЗ,
бібліограф Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва,
для «Урядового кур’єра»