Пролог протистояння

40-РІЧЧЯ КОСМІЧНОГО ПОЛЬОТУ «СОЮЗ-АПОЛЛОН»

СИМВОЛ. Спільний політ радянських космонавтів і американських астронавтів став найвищим досягненням часів політики розрядки, коли в СРСР нарешті усвідомили, що, крім танків і ракет для армії, громадянам не зайвий достойний рівень життя.

Однак біда Росії в тому, що тут постійно плутають «перезавантаження» з «перевантаженням», толерантність розцінюють як слабкість, а власну позицію вважають єдино правильною, що неминуче обертається бідою насамперед для самого російського народу. Бо після спільного польоту настав Афганістан.

 

20-РІЧЧЯ ПОХОВАННЯ ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА (РОМАНЮКА)

Незасвоєні уроки першої крові

ПАМ’ЯТЬ. Можна сперечатися щодо канонічності православних церков та причин розколу між ними. Однак лише не патріот України заперечуватиме вагомий особистий внесок політв’язня і правозахисника Василя Романюка у становлення незалежності нашої держави, в якій йому судилося стати другим в історії патріархом Української православної церкви Київського патріархату. За релігійними канонами, хоронити особу такого високого сану на мирському цвинтарі неприпустимо, адже до атеїстичних радянських часів навіть парафіяльних священиків ховали тільки на прицерковних кладовищах.

Отож після несподіваної смерті 14 липня 1995 року патріарха Володимира відразу постало питання про місце його поховання. Територія кафедрального Володимирського собору в Києві через близькість підземних переходів та інженерних комунікацій для цього не підходила, а запропонований владою як компроміс Видубицький монастир невдовзі відпав через бюрократичну тяганину із погодженням дозволу. Тож єдиним варіантом залишилася центральна алея Байкового кладовища, що порівнянно із знущальною відмовою номінально української влади у визнанні духовного сану патріарха Володимира зокрема та церковного статусу УПЦ КП загалом.

Не дивно, що по завершенні поминальної відправи у Володимирському соборі багатотисячна жалобна процесіярушила не до світського цвинтаря, а до Святої Софії, ворота якої виявилися зачиненими. Тим часом небесне світило невблаганно хилилося до обрію, змушуючи тих, хто проводжав патріарха в останню дорогу, прийняти хоч якесь рішення, адже за православною традицією хоронити небіжчика після заходу сонця не можна.

Кроком відчаю стало довбання ями для покійника просто перед брамою, що закривала вхід на територію храму. Однак коли труну вже стали опускати в могилу, ворота несподівано розчахнулись і з криком «Бєй хахлов!» на безборонних людей накинулися бійці ЗМОПу (загону міліції особливого призначення) і «Беркута». Учасників жалобної процесії лупцювали штатними гумовими палицями, древками кинутих під ноги державних прапорів і церковних хоругв. Лише за офіційними даними, у лікарні потрапили 36 цивільних осіб, троє з яких — у дуже важкому стані. Вперше в новітній історії України було пролито людську кров. І навіть не під час розгону акції протесту, а похорону, на що не наважився навіть Сталін, коли у Львові проводжали в останню путь митрополита Шептицького.

Юристи одностайні в думці, що спровоковані самою владою події в Києві 18 липня 1995 року можна кваліфікувати як порушення громадського порядку, однак не як масові безпорядки, що дало підстави кинути ЗМОП і «Беркут» на розгін людей, більшість серед яких були священнослужителі, жінки, діти. Однак кривавих «орлів Кравченка», який на той час очолював МВС, найвищі посадові особи держави взяли під захист. Офіційний вердикт озвучив тодішній керівник київських правоохоронців генерал Микола Піддубний:

«Працівники міліції діяли в межах закону. «Беркуту» не потрібні команди. Його бійці самі знають, як діяти в екстремальних ситуаціях».

Прикро це визнавати, але якби тоді в українців вистачило розуму й мужності на Революцію гідності, ми вже жили б у зовсім іншій Україні — без злочинців у формі правоохоронців і бандитів у владі, без фарисейства у церквах і скверни в душах, чого так прагнув покійний патріарх Володимир.

 

70-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

Гірка чаша за любов до Вітчизни

ПАРАЛЕЛІ. Нині повернуто із забуття і об’єктивно оцінено заслуги Карпатської України, захисники якої першими в Європі стали до збройного опору нацистській агресії. Натомість, на жаль, надто живучим залишається міф радянських ідеологів про нібито колабораціонізм і прогітлерівську орієнтацію Августина Волошина — президента Української держави, створеної після фактичного розпаду Чехословаччини.

Перш ніж говорити про події 1939 року, варто замислитися, чому саме 65-річному священикові земляки довірили важкий обов’язок очолити їхні відчайдушні зусилля в обстоюванні права на державність.

Мало хто знає, що Волошин здобув духовну і світську освіту, закінчивши фізико-математичний факультет Вищої педагогічної школи у Будапешті. «Темний уніатський піп», як відгукувалися про нього за радянських часів, вільно володів не лише рідною українською, а й російською, німецькою, угорською, чеською, словацькою, сербською мовами та обов’язковою для священиків латинню. Замість кар’єри щирий патріот віддавав увесь вільний час виданню єдиної у 1903—1918 роках на закарпатських землях української газети «Наука» і створенню підручників з вивчення «малоруської» мови.

У Першу світову війну, коли мадярські шовіністи порушили питання про переведення друку українських церковних книг з кирилиці на латиницю, саме Августин Волошин на нараді в Будапешті першим заявив, що «навіть москалі залишили полякам їхню азбуку. У нашій державі євреї, серби, румуни і цигани уживають свої абетки. Однак «патріоти» обрали саме нас, щоб примусити прийняти негідний алфавіт». У результаті право на кирилицю відстояли, що стало величезним внеском у протидію політиці асиміляції українців Закарпаття.

За часів входження краю до Чехословаччини Волошин став одним із засновників місцевої «Просвіти» та її активним діячем. Під егідою товариства діяли 235 бібліотек, книгарень, хат-читалень, 146 театральних гуртків, 96 хорових колективів, 48 спортивних осередків, а репертуар створеного в Ужгороді українського театру за 1921—1939 роки налічував 289 найменувань вистав, чимало з яких належать перу Августина Волошина. Серед них і суто просвітницькі «Без Бога ні до порога», й історичні «Марійка Верховинка», «Князь Лаборець» та твори про повсякденне життя закарпатців. Промовисто, що п’єсу драматурга-аматора «Сон Срібної землі» у чеському перекладі ставили навіть провідні театри Праги.

Отож, проголошення в 1939 році незалежності Карпатської України великою мірою стало результатом подвижницької праці Волошина, а його обрання президентом новоствореної держави — визнанням внеску патріота-українця у становлення національної самосвідомості земляків.

На жаль, в умовах прямої збройної агресії Угорщини, влада в якій належала фашистському режиму адмірала Хорті, в закарпатців не було іншого виходу, як шукати захисту і підтримки в сусідів, найближчим із яких після окупації Чехії стала Німеччина. Та звинувачувати за це Волошина у колабораціонізмі підстав значне менше, ніж Сталіна й СРСР — за підписання пакту Молотова — Ріббентропа та пряму участь у спільному з нацистами перекроюванні кордонів у Європі.

Августин Волошин ніколи не був радянським підданим, що, однак, не завадило сталінським спецслужбам заарештували його 15 травня 1945 року в Празі та доставити до Лефортовської тюрми Москви. Тут 71-річного в’язня фактично замордували голодом: хвороба шлунка не давала змоги вживати тюремну баланду, а іншої їжі не було.

У нинішній Росії проливають сльози і вшановують на найвищому рівні колишніх білогвардійських генералів, які в роки Другої світової війни зі зброєю у руках воювали на боці Гітлера і після Перемоги їх справедливо покарали за це. Однак не прийнято згадувати ні про мученицьку долю Августина Волошина, ні про членів «буржуазних» урядів Литви, Латвії й Естонії, які 1940 року після радянської окупації цих країн опинились у тюрмах СРСР. Президент Латвії Улманіс 1942 року загинув у в’язниці Красноводська так само, як очільник Карпатської України, не дочекавшись навіть подоби суду. Президент Естонії Пятс закінчив земну дорогу в радянській психлікарні. Суд над рештою балтійських урядовців та членами їхніх сімей відбувся аж у 1952 році. Вирок був однотипний: по 25 років ув’язнення за «антирадянську діяльність», що спонукає до малоприємних аналогій зі «злочинами» українки Надії Савченко. 

ВІДКРИТТЯ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР У МОСКВІ

 «Олімпіада наша», а на ділі — повна Раша

СПОРТ. За кількістю «золота», здобутого радянськими олімпійцями, московські змагання стали найбільш урожайними: 80 медалей із 204 комплектів, за які боролись окремі атлети і команди. Ще 47 найвищих нагород здобули спортсмени Німецької Демократичної Республіки.

Такий тріумф зумовлений не стільки досягнутими результатами, скільки відсутністю достойних суперників: 65 країн бойкотували Олімпіаду-80 на знак протесту проти агресії СРСР в Афганістані. Спортсмени ще 14-ти країн приїхали до Москви на індивідуальній основі, виступаючи під прапорами національних олімпійських комітетів, а не своїх країн. Західна Європа була представлена лише п’ятьма повноцінними делегаціями: Фінляндії, Греції, Австрії, Мальти і Швеції.

Тож сльоза олімпійського ведмедика на закритті ігор у Москві стала цілком обгрунтованою: такої ганьби міжнародний спортивний рух не знав із 1936 року, коли нацистська Німеччина приймала олімпійців у Берліні, а через кілька років розв’язала світову війну. На жаль, імовірно, що долю берлінського прологу може повторити сочинська зимова Олімпіада, бо складається прикре враження, що світ призабув: доморощених фюрерів треба не умиротворювати поступками, а втихомирювати спільними зусиллями.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)