Війни розпочинають диктатори, а страждають від них прості люди. Не лише в години лихоліття. Все життя. Цю банальну істину доводиться повторювати знову і знову.
Історія, про яку йдеться в документальній повісті «Любов і муки Магди Хоманн», яку написали двоюрідний онук героїні Петер Хоманн та український правнук Сергій Сай-Боднар, розпочалася майже сто років тому. Після Першої світової німкеня потрапила в Україну. Зіткнувшись з реаліями життя, майже двадцять років просила рідних повернутись додому. В 1942 році по неї приїхала рідня, аби забрати в Німеччину. Відмовилась.
— Тут могила мого чоловіка-українця, мої сини — бійці Радянської армії, — відповідала. — Чекатиму повернення їх з фронту…
Не дочекалась…
Поштовхом до написання книжки стали листи Магди, які спонукали Петера шукати своїх українських братів. Після зустрічі й виник задум книжки. На її презентації в Києві Петер зазначив, що любов його бабусі до українця зруйнувала кордони. А голова Київської міської організації Національної спілки журналістів Михайло Сорока додав, що книжка про пошук родоводу спонукає до більшого — не вчиняти нових трагедій.
Кохання — зло?
Олекса Кучинський, йдеться у книзі, військовополонений Першої світової, змушений був залишитися працювати на чужині, щоб заробити гроші на дорогу додому. Там і познайомився з Магдою Хоманн, яка заробляла собі на шматок хліба наймитуванням. Молоді покохали одне одного. Тож у село Коришків на Вінниччині приїхали разом. Бідність, з якою там зустрілись, вразила юну німкеню. Вона рветься назад. Але ж вагітна!
Як згадувала її невістка Тетяна, в Магди на той час усі думки роїлися навколо одного: народити і... накласти на себе руки. Синдром безпросвітного жахливого мороку огортав її звідусіль. І вона сприймала це як невідворотну розплату за вчинений гріх.
І ось 12 липня 1921 року, саме на Петра і Павла, Магда привела на світ Божий двох хлопчиків, а сама десь зникла. Три дні і три ночі шукали породіллю всім селом, а знайшов Олекса дружину через дорогу від хати… на цвинтарі. Непритомна, вкрай знесилена лежала серед барвінку.
Голод, холод, смерть чоловіка — все пережила Магда. Але знову прийшла війна. І сини пішли на фронт воювати проти її брата і племінників.
Після війни жінку, за підказкою когось із селянок, заарештували лише за те, що німкеня. Один із синів, який вісім разів утікав з німецького полону, не встиг на зустріч з мамою лише на кілька днів. А далі доля Магди залишається невідомою. До цього часу.
Люди, будьте пильні
Книга «Любов і муки Магди Хоманн» — прокляття війні. Саме дві війни зламали життя цій жінці, її чоловіку і дітям. І хоч йдеться про минуле, кожний поворот долі Магди аж кричить до нас: «Люди, будьте пильні, живіть у мирі й злагоді».
На нашій землі знову війна. Знову калічаться долі людей. Не лише на фронті. Автори з болем констатують, що нині село, де жили герої книги, наче знову відкинуто на сто років назад.
«Усі ферми, телятники, стару і нову контори зруйновано, розібрано, дитячий садок занедбаний, колись зразковий будинок культури в аварійному стані… Люди, щоправда, працюють, як і раніше — важко, від світанку до смеркання… Якби не власні підсобні господарства і городи, то взагалі можна зуби на полицю складати. Більшість сільських сімей так і виживає — або за рахунок вирощеного у своїй господі, або за рахунок пенсійного фонду… Немає пенсіонера чи сил або нічого везти на базар до Києва чи Одеси — сиди напівголодним і холодним... У місцевій школі в кожному класі по три-чотири учні… Нинішній Каришків, на жаль, — дзеркало тисяч сіл України із щоденними поневіряннями селян, безпросвітним бездоріжжям, перекошеними або зруйнованими обабіч доріг парканами, спорожнілими хатами...»
Отже, ми знову самознищуємось і шокуємо Європу бідністю та невмінням господарювати на прекрасній землі.
З листів Магди Хоманн до рідних
«Любий брате Густаве!
Гадаю, ви в курсі, як тут ідуть справи в бідняків, — жахливо, страшно! У нас відібрали чисто все, крім коня, корови, свині та 13 курок, ось такі тепер наші пожитки. Минулого літа в нас чудово вродила пшениця, ми намолотили чистими 115 пудів (1890 кг) зерна. А яка користь із того? Нашою була лише робота, зерно відібрали, зоставили 25 пудів. Ти уявляєш, як таке пережити? Не відаю, що буде з нами далі. Нам вистачило б намолоченого збіжжя до нового врожаю. А якщо ще й решту хліба відберуть? Обносилися ми до нитки. Мануфактури тут не дістати, все дуже дороге, просто неможливо докупитися, і це також нестерпно. Вони постійно вимагають записатися до колективізації, але ми не піддаємося на їхні погрози».
«Мої дорогі сестро та швагре!
…Алекс (так Магда звала чоловіка. — М. П.) ще й досі дуже хворіє. Лікар виявив у нього розширення легенів та неміч серця. Але тут неможливо дістати бодай якісь дієві ліки. У мене таке враження, що ще цього року ми зазнаємо мученицької смерті, так близько підступає до нас голод і, здається, взимку він буде ще лютішим. Хлібозаготівля триває до 1 січня. Це відбувається так: 10—15 чоловіків заходять на обійстя з револьверами та беруть все, що їм потрапить на очі. Хто має більше, в того більше й забирають, часто виганяють з хати. Тюрми переповнені селянами, тими, що недостатньо здали хліба. Ми їмо варене зерно та кукурудзяну кашу. М’яса та інших жирів вже давно не куштували. Паперу для листів — і того тут не знайти, тому коли ти, люба сестро, будеш писати мені, поклади ще й чистий конверт...»
«Любий брате Густаве!
Знову проминув рік без жодної звісточки від вас. Мій Алекс недавно після трирічної боротьби з недугою, тяжких страждань віддав Богу душу. Отже, я тепер вдова з моїми хлопчиками, покинута вами і Богом. Я не знаю, куди мені поткнутися в цей такий важкий час. Як би я хотіла повернутися до Німеччини, але нині в мене для цього немає найменшої можливості. Тут становище вкрай погане. Все літо я пропрацювала в колгоспі, а тепер знову немає в хаті шматка хліба. В минулі роки нам вдалося якось вижити. Голод був неймовірно великим, і цього року він наступає знову. Торік пуд жита чи пшениці коштував 200 рублів, тепер тільки 40, звичайно, велика різниця, але звідки взяти й ті, менші, гроші? Не красти ж. Ось я і прошу тебе, любий брате, ще раз дати мені відповідь і пораду, з чого і як мені жити тепер?»