Проігнороване застереження

10 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ОЛЕКСАНДРА ЛИТВИНЕНКА

ЗЛОЧИН. 15 жовтня 1959 року в Німеччині за наказом вищого керівництва СРСР було вбито Степана Бандеру. Величезний міжнародний скандал спонукав радянських вождів відмовитися від практики «усунення небажаних елементів за кордоном фізичними методами».

23 листопада 2006 року загибель у Лондоні отруєного полонієм колишнього співробітника ФСБ Росії Олександра Литвиненка засвідчила, що очолена Путіним імперія зла знову повернулася на шлях міжнародного терору. Однак тоді це застереження проігнорували.

 75-РІЧЧЯ НАКАЗУ ГІТЛЕРІВЦІВ ПРО РОЗСТРІЛИ БАНДЕРІВЦІВ

 Пам’ять героїв Базара

БІЛЬ. Прикро, але навіть на сесії Житомирської обласної ради, обраної за помаранчевих часів, на пропозицію перейменувати вулицю Котовського в Житомирі на вулицю Героїв Базара один із депутатів-нашоукраїнців заявив: «Поважаю підприємців, але це вже занадто».

Насправді йшлося про вшанування пам’яті учасників Другого зимового походу армії УНР, яких узяли в полон і розстріляли 23 листопада 1921 року біля містечка Базар Народицького району Житомирщини. Тоді кати-котовці стратили 359 патріотів України.

У 20-річчя цієї розправи на святих могилах уперше відбулося масштабне вшанування пам’яті загиблих героїв, організоване активістами бандерівських похідних груп, члени яких займалися налагодженням життя цивільного населення на окупованих гітлерівцями територіях і роботою на відродження національної самосвідомості українців. Саме останнє керівництво поліції безпеки і СД в рейхскомісаріаті «Україна» охарактеризувало у надісланій 15 вересня 1941 року до Берліна доповідній як «гостру небезпеку для німецьких інтересів».

25 листопада 1941 року окупанти видали наказ №12432/41 про негайні арешти бандерівців та їх таємне знищення. На його виконання лише в Житомирі заарештували і розстріляли 721 учасника недавньої маніфестації в Базарі. Більшість із них навіть не члени ОУН, а звичайні українці й українки, які найвищою ціною поплатилися за свій патріотизм. 

215 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Даровитий Козак Луганський

ПОСТАТЬ. Творець легендарного «Толкового словаря живого великорусского языка» прожив на українській землі загалом не більш як два десятки років. Тож за прикладом багатьох наших землячків, які навіть пишаються тим, що за все життя не вивчили «телячої мови», данець за походженням Даль теж міг би обійтися без знання «хохлянського язика», якого «нє било, нєт і бить нє может».

Та у власноручних записах видатного філолога багато свідчень про вільне володіння українською мовою. Зокрема 1844 року, мандруючи разом з Євгеном Гребінкою Полтавщиною, Даль написав у листі дружині: «Я охотно стал опять болтать на этом ясном языке».

Уже на схилі літ видатний знавець найтонших нюансів російської мови не знайшов точнішого слова для характеристики себе у дитинстві, як «чулый мальчик». Не менш показово, що його діти зверталися до матері «ненько», а літературні твори цей напрочуд популярний і відомий у свій час письменник підписував псевдонімом Козак Луганський.

До речі, твори основоположника нової української літератури Квітки-Основ’яненка першим переклав російською саме Володимир Даль. У примітках до перекладу пояснив, що головна мета цієї праці — зацікавити читачів і заохотити їх до знайомства із пропонованою прозою мовою оригіналу.

Напрочуд красномовно, що в численних дослідженнях знаменитого «словаря» майже неможливо знайти зображення титульної сторінки його першого видання. Причина у відкоригованій назві, яка спершу була «Толковый словарь великорусского наречия русского языка». Різниця на перший погляд незначна, однак принципова: для Даля, якого Герцен називав «малоросом за походженням», українська і російська мови були рівноправними «наречиями» «русского языка». До того ж, видатний філолог планував створити два рівноцінні словники.

Однак Микола І, який заслав в оренбурзькі степи Тараса Шевченка, не меш вороже поставився до створеного Далем «великоруського» словника, рукопис якого тривалий час мандрував між міністерством освіти й академією наук Росії. Рецензенти відзначали «місця, які можуть образити релігійні почуття читачів», «вислови, небезпечні для моральності», «поняття, що можуть розпалювати ворожнечу між станами», тому врешті-решт запропонували видрукувати сто екземплярів чотиритомного словника тільки для найбільших бібліотек Російської імперії. Однак Микола І наклав вето навіть на цю соломонову пропозицію.

Лише за його наступника Олександра ІІ коштом Товариства любителів російської словесності видрукували перший том крамольного словника, вихід якого став епохальним для Росії, де навіть за часів Даля мова культурної еліти і простого люду істотно різнилася. Красномовне підтвердження — записаний видатним філологом у В’ятській губернії вислів «молить редру птрусенко», що у перекладі означає різати руду корову. Не набагато зрозуміліший зразок з Оренбурщини: «Казак седлал утороп, посадил бесконно товарища на заберды», що перекладається так: «Козак поспіхом осідлав коня, посадивши свого пішого товариша позаду себе на круп».

Дивуватися цьому не доводиться, бо, наприклад, у виданому 1586 року в Парижі «Словнику московитів» лише два досі використовувані російські слова, у «Граматиці мови московської» (1696 рік) Лудольфа — півсотні, а знаменита пам’ятка російської літератури «Хождение за три моря» Афанасія Нікітіна, як засвідчує видання 1948 року, підготовлене Академією наук СРСР, закінчувалась суто російськими словами «дигырь худо доно, олло перводигирь доно, аминь». Навіть за часів Богдана Хмельницького московсько-українські перемовини потребували участі перекладачів.

Лише після приїзду до Московії Феофана Прокоповича та очолених ним киян-просвітителів руська (тобто староукраїнська) мова почала ставати російською, обмежуючись попервах лише колом більш-менш освічених московитів. Не дивно, що Даль змушений був констатувати: «трудно написать по-русски книгу, чтобы ее понял каждый мужик. Между тем возьмите любое малороссийское письмо, читайте его чумакам, дивчатам, парубкам, кому хотите: если предмет не будет выходить из круга их понятий, то язык и смысл целого будет им понятен вполне».

 210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПИЛИПА МОРАЧЕВСЬКОГО

Щиру молитву чужою мовою не вознесеш

ПОДВИЖНИК. Одне з головних християнських свят Трійцю ще називають днем сходження на апостолів Святого Духа, завдяки чому вони укріпились у вірі та почали говорити іноземними мовами, проповідуючи Слово Боже по всьому світу. Так усі народи зрівнялись у богообраності, а їхні мови визнано гідними для викладу Святого Письма.

Та католицька церква дозріла до визнання цього лише у 1759 році, коли Папа Римський дозволив переклад Біблії національними мовами вірян. Натомість ієрархи російської православної церкви ще 1856-го сперечалися, чи варто перекладати Святе Письмо зі старослов’янської російською.

Тодішній митрополит Київський Філарет (Амфітеатров) обстоював недоцільність такого кроку, бо це, мовляв, спровокує «малоросів» і білорусів до аналогічних перекладів національними мовами. Натомість митрополит Московський Філарет (Дроздов) доводив, що «русское наречие есть наречие общерусское и образованное, а малорусское и белорусское есть наречие малообразованных. Потому малороссияне и белорусцы, умеющие читать, понимают русское наречие и на нем смогут читать Священное Писание». А «для единства церковного и гражданского полезнее, чтобы одно русское наречие господствовало и в Малороссии, и в Белоруссии».

Врешті-решт у 1860 році російський переклад Євангелія вийшов друком. Однак книгу було призначено тільки для домашнього читання і навчання, а церковну службу вели старослов’янською.

Тим часом уродженець Чернігівщини освітянин Пилип Морачевський давно працював над українським перекладом Євангелія. У вересні 1860 року подвижник звернувся по підтримку до митрополита Санкт-Петербурзького і Новгородського Ісидора, доводячи, що «всіма мовами проповідують Слово Боже, а Малоросія, мовою якої говорять 12 мільйонів православних християн», позбавлена такого права. Морачевський справедливо стверджував, що «щиру молитву чужою мовою не вознесеш».

Ісидор відповів категоричною забороною: «По приватній нараді зі Святійшим Синодом повідомляю, що переклад Євангелій, зроблений Вами чи будь-ким іншим, не можна допустити до друку».

Розцінивши це повідомлення як приватне, Морачевський пішов офіційним шляхом і завершений у 1861 році переклад спрямував до академії наук, де рукопис отримав напрочуд високу оцінку. Його надіслали Святійшому Синоду для «богословської оцінки». Однак замість того, щоб керуватися біблійними настановами, святі отці звернулися до компетентніших фахівців — шефа жандармів Долгорукова, київського генерал-губернатора Анненкова та калузького архієпископа Григорія. Лише останній надіслав позитивний відгук і навіть розплакався, читаючи українське Євангеліє рідною йому мовою.

Отож хоч жодних правових підстав для заборони друку українського Євангелія не було, вище керівництво Росії й православної церкви, керуючись суто шовіністичними політичними цілями, підготувало текст горезвісного Валуєвського циркуляра від 18 липня 1863 року. В документі окремо згадано, що «київський генерал-губернатор вважає небезпечним і шкідливим вихід у світ перекладу малоросійською мовою Нового Заповіту, який розглядає цензура».

Тож українці, про братські почуття до яких віками розповідають у Росії, стали єдиним народом в імперії, якому відмовили навіть у Святому Письмі рідною мовою.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)