Нагадаю, хто забув: Україна веде хоч неоголошену, але жорстоку війну, в якій майже щодня гинуть наші захисники. А під час війни вчитися у супротивника не гріх. Чого вчитися? Певна річ, не нахабства й цинічності, не пихатості та патологічної брехливості, не ворожості до всього світу.

Ітиметься про інше — пропаганду власної величі. Хай вона, ота їхня російська нібито велич, десять разів вигадана і не має нічого спільного з дійсністю, але пропаганда діє потужно. Саме завдяки їй на російських просторах телевізор повсякчас перемагає холодильник. Бо влада російська приділяє пропаганді найпильнішу увагу (це, здається, єдиний напрям державної політики, якому вона справді приділяє увагу).

Ось цього в супротивника варто повчитися. Можете уявити, щоб на російському радіо чи телебаченні лунали українські пісні? Або щоб телеведучі розмовляли українською? Певна річ, не дочекаєтесь! Натомість з вітчизняних теле- та радіоефірів мова агресора лунає постійно й безборонно.

Ганебно дивитися, як щоранку на одному нібито шанованому каналі новин гість студії говорить до слухачів українською, а ведучі вперто ставлять йому питання російською. Навіть якби агресії не було, це принаймні неповага до гостя і слухачів. До того ж повна нелогічність. Адже, якщо гість — патріот України, то й слухатимуть його найперше патріоти, тоді до поведінки ведучих вони відчуватимуть щонайменше відразу. Якщо ж слухач — прихильник Москви, «ватноголовий», як їх називають у народі, тоді він не слухатиме гостя. То для кого стараються ведучі й на що спрямована політика каналу?

Згадаємо, з яким скрипінням зубів й істеричними зойками протягували оті «мовні квоти» — виявляється, щоб на власній землі не лише розмовляти державною мовою, а й чути її, потрібен окремий закон. Тепер на радіо «руского міра» начебто трохи поменшало. Але що прийшло натомість?

Узяти музичні програми радіо: тільки й чути — «ти мій, я твоя» і навпаки. Одна радіостанція називає себе «стовідсотково українською», насправді ж лише українськомовна. Що це за українська радіостанція, якщо за цілісінький день у жодній пісні навіть самого слова «Україна» не почуєш? На це нарікав на одній з патріотичних акцій відомий письменник-документаліст Роман Коваль.

І справді, якщо раніше ще якось можна було почути по радіо чи телебаченню стрілецькі, повстанські чи сучасні патріотичні пісні, то тепер — зась! Складається враження, що надійшла команда на найвищому рівні. Інакше чим пояснити, що радіостанції, які нібито належать різним власникам, поводяться цілковито однаково?

Навіть більше — скидається, що із самого Кремля українським медійникам надійшла директива якомога більше спаплюжити українську культуру, довести її недолугість і творчу неспроможність.

Сказати, що українці й українки не вміють співати — це буде відверта брехня. Тоді чому по радіо повсякчас крутять пісні, що якісь… (не знаю, як назвати, аби не образити порядну більшість українського жіноцтва) гугнявлять нібито із защіпкою для білизни на носі, а то й взагалі наче не ротом? І що цікаво: на різних радіоканалах одні й ті самі, ніби кращих нема!

Лише по телебаченню, і то на кабельних каналах, що не всім в Україні доступні, можна почути щось ліпше — кілька заїжджених до дірок концертних записів часів Ющенка і Кучми або шароварників і жіночок у величезних вінках зі штучних квітів зі співами нібито народними, а насправді академічно відредагованими так, що від народного там мало що залишилося. Хіба що в інтернеті чи на патріотичних акціях можна відчути, що є в Україні й інша музична культура. Але вона, схоже, когось не влаштовує.

Ось і виходить: якщо росіяни повсякчас навіть на пустому місці, хай навіть карикатурно, з лаптями, блінами та балалайками, зате наполегливо підкреслюють власну російськість, то українці — навпаки, нібито стидаються своєї українськості й намагаються її приховати. А коли так, то вічно програватимемо в ідеологічній війні. Ось свідчення цього програшу: відсоток українських громадян, що і досі позитивно ставляться до Росії, набагато вищий, ніж росіян із позитивним ставленням до України. Так, нібито ми вдерлися на їхню територію і вбиваємо їхніх громадян, а не навпаки.