Землевпорядник Чорноглазівської сільської ради Полтавського району Полтавської області Олена Ніколенко щаслива людина. Тому що Бог наділив її всім необхідним для щастя: вона кохана дружина, любляча мама, а ще її заслужено поважають односельці й колеги, бо совісна й доброзичлива. А вже спеціаліст вона, якого ще треба пошукати. Її полтавські колеги так і кажуть: в Україні приблизно 40 тисяч працівників землевпорядної служби, то пані Олена серед них одна з найкращих.
Її професіоналізм належно оцінює й начальник територіального відділу Держгеокадастру Наталія Базавлук. «Спеціаліст вона відповідальний, добре розбирається в законодавстві та орієнтується в питаннях використання земель у сільській раді. Це землевпорядник із великим досвідом», — каже вона. І додала, що з нагоди професійного свята пані Олену нагородять Почесною грамотою Полтавської районної ради, до якої ще буде й невелике грошове заохочення.
Як риба у воді
Олена Ніколенко стала землевпорядником за велінням долі. Ніхто з її рідних земельними питаннями ніколи не займався. Мама працювала і в торгівлі, і дояркою. А щоб стати землевпорядником, треба бути юристом, інженером і бухгалтером водночас. Вона й була бухгалтером до декретної відпустки, перед цим здобувши середню спеціальну освіту в Лубенському сільськогосподарському технікумі. Сумлінно ставилася до службових обов’язків. На цій роботі її й запримітив тодішній начальник земельного відділу Полтавського району Григорій Неділько і, щойно в нього з’явилася вакансія землевпорядника, переманив здібного, перспективного спеціаліста у свій колектив. Це було 2001 року.
Пані Олена завжди казала: «Землевпорядник — це моє! Я тут почуваюся як риба у воді. Можу із заплющеними очима показати на мапі ділянки, що надано в оренду, і ті, які ще належить надати». Щоб іти в ногу з часом, Олена Ніколенко весь час навчається, займається самоосвітою.
У землевпорядника нині дуже багато клопотів. Зокрема останні 2—3 роки Олена Ніколенко спільно з Чорноглазівським сільським головою Олександром Іщенком, депутатською комісією із земельних питань плідно займалися відумерлою спадщиною, виявляли неоформлені паї, що були у використанні, та надавали їх в оренду, щоб ця земля приносила користь громаді. Ці питання вирішували через суди, і за цей час відсудили на користь громади понад 90 гектарів земель, що тепер приносять у сільський бюджет додаткових 200 тисяч гривень щороку. Право оренди фізичним особам, сільськогосподарським підприємствам надають лише після земельних аукціонів.
Землевпорядникам доводиться щодня займатися й поточними питаннями, наприклад, установлювати межові знаки, мирити сусідів. Бо землевпорядник у селі — це також і дільничний і мировий суддя. Та справді кипіти робота починає з настанням весни, початком весняно-польових робіт. Коли пайовики переходять із підприємства до підприємства і треба переміряти паї, визначитися з площею, що відходить з того чи того підприємства. О цій порі землевпорядника в конторі не застати — цілими днями в полі. Те саме відбувається восени. Тож помиляються ті, хто думає, що нинішні землевпорядники весь час працюють за комп’ютером.
Справа життя
Хто знає цю роботу, той шанобливо ставиться до землевпорядника. Але в практиці Олени Ніколенко трапився і прикрий випадок, коли до неї поставилися упереджено. Так, біля села Трирогове на території Чорноглазівської сільської ради один чоловік орендував ставок. Щоб почуватися там комфортно, самовільно збудував для себе на прибережній смузі «замок». Коли термін оренди ставка закінчився, наступний орендар забажав перетворити цей будинок на свій спостережний пункт для нагляду за ставком. Дійшло до судів, які, до речі, тривають і досі.
Пані Олену як представника сільської ради викликали на місцевість, щоб заміряла відстань від будинку до урізу води. Це було навесні, і на той час показники замірів були одні, а коли після кількох років судової тяганини їх довелося оновити, то виявилося, що вони дещо різняться через суху погоду. Тож представники одного із орендарів звинуватили її в перекручуванні фактів. Вона тоді довела свою правоту, бо й свідки ж були, що заміри зроблено правильно. Та все одно було неприємно. Але каже, що все-таки приємних моментів у роботі більше. «Люди визнають мій внесок у розвиток громади, неодноразово отримувала нагороди від районної ради, і це спонукає до роботи, до самовдосконалення, хочеться працювати більше і краще. А на запитання земляків, які цікавляться, чи буду балотуватися на сільського старосту, відповідаю: якщо в результаті децентралізації у сільській раді збережеться посада землевпорядника, то не буду. А я впевнена, що вона збережеться», — зазначає Олена Ніколенко.
Пані Олена займається земельними справами не тільки на роботі, а й удома. У них обох із чоловіком Віталієм, який працює водієм у місцевому фермерському господарстві, є земельні паї, бо колись працювали в колгоспі. Землю обробляють самостійно і поки що в оренду не здають — самі справляються. Трудитися на землі їх змушує не тільки любов до неї, а й життя. Адже треба оплачувати недешеві комунальні послуги, допомагати дочці Тетяні, яка хоч і вивчилася і вже сама заробляє, але підтримувати своїх дітей — святий обов’язок батьків. А на зарплату 1700 гривень, що отримує пані Олена, нині не розженешся.
Тому вона сподівається, що держава внесе свої корективи щодо оплати праці землевпорядників. А найбільша її мрія як жінки, матері, щоб в Україні чимскоріше закінчилася війна і наші бійці повернулися додому живими і здоровими. Усім колегам напередодні їхнього професійного свята вона побажала здоров’я, натхнення, терпіння, добробуту.