ТОЧКА ЗОРУ
Нещодавно сходили з подругою на комедійну виставу в один із столичних театрів. Зал був переповнений. На порожню поки що сцену з цікавістю поглядали і завзяті театрали, для яких кожна нова постановка — неначе ковток свіжого повітря в задусі сірої буденності, і молодь. Причому кількість юнаків та дівчаток «середнього студентського віку», які зручно влаштовувалися в оксамитових кріслах, була такою значною, що ми з подругою щиро зраділи. «А кажуть, молодь зовсім не розвивається, — захоплено прошепотіла мені подруга, — що її цікавить тільки арт-хаус і сучасний живопис»…
Проте дуже скоро наша радість зникла, без сліду розчинившись у глухій тиші зали. Дарма актори демонстрували свій надзвичайний талант, дарма намагалися заручитися бодай якоюсь підтримкою чи хоча б розумінням аудиторії. Молодь мовчки споглядала комедію, монотонно пережовуючи жуйку. І наш щирий сміх — відповідь на влучну та дотепну репліку головного героя — прозвучав у в’язкій тиші так неприродно і навіть моторошно, що ми швиденько замовкли, почуваючи себе школярками-пустунками, яким вперше дозволили переглянути виставу, але не навчили пристойно поводитися у серйозному оточенні.
Після комедії залишали залу у пригніченому настрої. Сміятися більше не хотілося — радше плакати. І фраза, сказана тендітним створінням на височенних підборах: «Тупа якась вистава. Зовсім не смішна», здивування не викликала. Адже задля того, щоб розсмішити сучасну молодь, потрібно було зробити небагато: просто ввімкнути регіт за лаштунками.
Нині вже важко згадати, який саме американський серіал став піонером «сміху за кадром». Точно пам’ятаю, що у славнозвісних «Друзях» цей прийом уже використовувався повсюдно, хоч не завжди вдало. Зараз регіт на задньому плані і в американських, і в російських розважальних серіалах став таким же невід’ємним елементом сценарію, як і музичний супровід. Він діє на глядача, як дзвіночок на піддослідну собаку Павлова. І глядач мимоволі починає усміхатися, хоч яким би сумнівним не був жарт. Такі «підказки» мають подвійний ефект: людина, яку справді веселить те, що відбувається на екрані, рано чи пізно перестає дослухатися до реплік головних героїв. І навіть не задумується, над чим саме їй пропонують погиготіти. Інший же глядач, намагаючись зрозуміти, чому професіонали за кадром просто заходяться від реготу, і знайти хоч щось смішне в примітивному висловлюванні примітивного персонажу, поволі втрачає почуття гумору і, відповідно, впевненість у собі.
Та тільки сміху за кадром стало замало. Віртуальні глядачі не просто регочуть — вони супроводжують слова зніяковілих з якоїсь причини героїв співчутливим «О-о-о-о-о...» Хіба тільки свої коментарі не вставляють. Мабуть, такий «інтерактив» мав на меті зблизити глядача з персонажами на екрані. Але призвів до зовсім інших наслідків. Навіщо думати над сказаним? Адже закадрові «суфлери» підкажуть, і коли сміятися, і коли засмучуватися. Навіщо самотужки оцінювати ситуацію чи роздумувати над наслідками, якщо до послуг глядачів — десятки експертів і просто знавців ринку, готових прокоментувати будь-яку значущу подію? Навіщо мати власну думку? Вона ж може виявитися неправильною. Краще обрати найавторитетнішого експерта, погодитися з його поглядами і послідовно їх захищати. Цим простим до примітивізму способом маніпуляції, до речі, активно користуються ЗМІ, які представляють своїй аудиторії думку тільки одного експерта замість того, щоб донести до глядачів/читачів/слухачів як мінімум два погляди на проблему. Причому бажано — різних.
Чомусь згадався Тім Талер. Цей маленький хлопчик уклав угоду з Т. Трочем, обмінявши власний сміх на виграш будь-якого парі. Представники сучасної молоді, які сміються радше інстинктивно, у відповідь на регіт за кадром, не отримали фантастичного везіння. Фактично, продали свій сміх за безцінь: право бездумно дивитися серіали та віру у все, що говорять з екрану. Напевно, скоро хтось назве «тупими і несмішними» знамениті комедії Рязанова і Гайдая. А у трагічний момент фільму за кадром пролунає злагоджений зойк професійних плакальниць…