Після циклону вся Полтава була закидана снігом, а вулиці й провулки міста нагадували ковзанки. В ті дні травмпункти переповнені: у того поламані ребра, ще хтось підвернув ногу або забив коліно. За приблизними підрахунками, за добу в Полтаві на льоду травмувалася понад сотня людей.
До автобусної зупинки, яка від нашого будинку за двісті метрів, іду 10 хвилин. У таку погоду добрий господар собаку з дому не випустить. Але ж 8 Березня! Поки доньки сплять, треба з’їздити на центральний ринок за живими квітами і тортом. Тому продовжую ковзатися, наче корова на льоду, в напрямі жовтої маршрутки, що вже готова до відправлення.
В автобусі — майже самі чоловіки. І всі їдуть на ринок, щоб встигнути придбати мімозу, троянди, тюльпани чи вербові котики, доки там є з чого вибирати. Аби купити квіти благовірній, один із моїх сусідів навіть риболовлею пожертвував. Через 15 хвилин автобус починає нагадувати рукавичку: той притискає до грудей букет для коханої тещі, інший, голосно застерігаючи: «Обережно, громадяни! У мене — яйця!» — проносить над головами пасажирів пакета зі спиртним. Велелюддя й на ринку. Ковзаються, падають — в одного полтавця пляшка коньяку випала з-під поли й розбилася відразу за дверима супермаркету, але вигляд у всіх щасливий. Тому що полишили теплі ліжка й вирушили в ранкову подорож містом не з примусу, а від великого бажання.
А хіба не через бажання знайти роботу з гідною зарплатою українці полишають на тривалий час сім’ї та їдуть до Польщі, Чехії, Словаччини, інших країн Західної Європи? Заради цього вони готові місяцями чекати своєї черги у паспортних столах, харчуватися «Мівіною», терпіти приниження від тамтешніх роботодавців.
І навпаки, низькі заробітні плати на українських підприємствах є наслідком небажання тутешніх підприємців оплачувати виконану роботу справедливо. Власники заводів, компаній, фірм волають про те, що у них немає кому працювати, бо всі тямущі й кваліфіковані працівники масово виїжджають на заробітки за кордон. І при цьому жодному з них не спаде на думку підвищити розмір середньої зарплати на виробництві хоча б до 15 тисяч гривень. Своє небажання вони обґрунтовують економічною недоцільністю, подорожчанням долара, енергоносіїв, матеріалів, бо впевнені, що люди, як і раніше, працюватимуть на них майже задарма.
«Передплатити газети для ветеранів і учасників АТО? За кілька тисяч гривень? А ви знаєте, як тяжко ці кошти дістаються? Ми їх потом і кров’ю заробляємо!» — обурився один успішний капіталіст, коли я попросив посприяти з передплатою. Його колеги, представники у владі не бажають організувати чищення снігу в місті, чекають, поки він сам розтане, налагодити безперебійний рух автобусів на полтавські околиці й встановити прийнятну ціну на проїзд, вчасно і якісно ремонтувати дороги, забезпечити надійне тепло- і водопостачання містянам, боротися з хабарництвом і розкрадачами державного та комунального майна. Натомість вони, не соромлячись і не зважаючи на громадську думку, хапають один одного за петельки і мутузять опонентів на сесіях у відкритому ефірі.
У зв’язку з цим пригадую Полтавського міського голову Анатолія Кукобу, якого поважали за те, що вмів стимулювати бажання до робити у бізнесменів і керівників підприємств. Кажуть, цей посадовець вставав разом із сонцем і до початку робочого дня встигав об’їздити всю Полтаву і провести відповідну ревізію міського комунального господарства. З тим, щоб потім поставити на місце недбалих. І це давало результат — Полтава була доглянутою.
Здавалося б, сьогодні інша реальність. Але час показав, що наших комунальників-депутатів, як і раніше, необхідно навертати до виконання їхніх обов’язків. Наприклад, до ощадливого використання природного газу. Адже коли була криза, спричинена «Газпромом», і всі великі міста та обласні центри скоротили споживання газу та перейшли на альтернативні види палива, Полтава, навпаки, збільшила на 6 відсотків.