«Ви ж дочка Бориса Солтис-Шолудька? Тоді давайте знайомитися! — на порозі кабінету голови правління Здолбунівської райспоживспілки раптом виріс кремезний вусань. — А я ваш сусід, директор музею Олег Тищенко. Ось, бачу, акт передачі тоді ще майбутньому нашому закладу 96 артефактів, підписаний рукою вашого тата. Тільки переліку не знайшов. Не пам’ятаєте, що саме він передав?»

Прожив мало, але яскраво

Оксана Солтис-Шолудько намагалася пригадати все, але не змогла. Знала лише, що батько, історик не тільки за освітою, а й за покликанням, планував створити у Здолбунові краєзнавчий музей, адже великий район не мав свого музею. Іскра надії на це зажевріла тільки за часів незалежності України. Тато, не вагаючись,  передав у його фонди речі, знайдені у Здолбунові й навколо нього,  кремнієві наконечники, люльки, ваги. Усе це свідчило, що саме тут витоки української цивілізації.  

«Жили ми у Здовбиці під Здолбуновом. І люди несли до нас усе, що знаходили. Гадали, що Леонтійович з’ясує, що це таке і що з ним робити. Спочатку тато працював учителем історії в сільській школі в Уїздцях. Частенько вирушав в експедиції на Козацькі Могили разом з їхнім дослідником Ігорем Свєшніковим. Потім викладав у залізничному училищі у Здолбунові, але захоплення не полишав. Він був і серед тих відчайдухів, які 1989 року підняли на Козацьких Могилах перші жовто-блакитні прапори, що їх пошили тамтешні жінки. Тато щиро підтримав незалежність України. Шкода, що помер у 70, нема його вже понад 20 років», — гортає сторінки пам’яті Оксана Солтис-Шолудько.

Пізніше не стало й талановитого історика, журналіста та краєзнавця Олега Тищенка, якому завдяки ентузіазму та невтомності вдалося створити музей у Здолбунові вісім років тому. Його, 51-річного, забрав підступний коронавірус. А експонати — німі, але промовисті свідки подій різних часів — живуть. Щоб розповісти нам справжню, не викривлену історію гордого повстанського краю.

До речі, приміщення музею звели 1903 року як поліцейське відділення — з каплицею та катівнею. Під час німецької окупації міста залізничників і цементників саме тут базувалася німецька поліція. А 2014-го його віддали під майбутній краєзнавчий музей історії Здолбунова і тодішнього однойменного району.

По смерті Олега Тищенка заклад очолив ентузіаст Олександр Чижевський. Як же цікаво він розповідає про все, що акумулюють тутешні експонати!

«537 років тому (а саме стільки минає нині від першої згадки про Здолбунів) тут було лише чотири хати. Розквіт містечка почався 1878-го, коли сюди проклали залізницю. А чи знаєте, що німці навіть в окупації дозволяли використовувати тризуб? Так вони прагнули здобути прихильність тутешніх людей. Як дисонує навіть це з тим, що витворяють російські загарбники. Чи не так?» — питає нас, журналістів, Олександр.

А ще тут є унікальні речі із криївки-шпиталю, яку знайшли поблизу Гурбів: хірургічні нитки, ножі, пінцети і навіть залишки повстанської крові. Тієї, що тече в жилах кількох поколінь українців і кличе їх до боротьби за незалежність. У криївці робили складні хірургічні операції й навіть переливання крові, щоб зберегти життя повстанцям. (Як же перегукується з нашою Азовсталлю!) НКВС ретельно приховувало свої втрати в битві під Гурбами, найбільшої в історії УПА. Вони сягали 2 тисяч осіб, попри значну перевагу над повстанцями й селянами.

«Вони просто розвезли ті тіла по братських могилах, бо за Здолбунів ніколи не було боїв, а братських могил чимало», — робить висновок наш екскурсовод.

У неправди немає Бога

А це вже новітня історія — не менш складна і тривожна. Бачу речі захисників, які поклали молоді голови на вівтар нашої незалежності з 2014-го. Є тут і уламок ворожої ракети, який упав на станцію «Здолбунів» 25 квітня цього року. Схоже, російські окупанти прагнули влаштувати нам новий Чорнобиль.

Так і збирають експонати небайдужі здолбунівці, розвиваючи свій музей і нагадуючи тим, хто прийде після нас: робіть висновки із власної історії. Так, як  Олег Тищенко, ім’я якого нещодавно офіційно присвоїла музеєві міська рада.

Нині, коли є величезний суспільний запит на правдиву, а не переписану за вказівкою «старшого брата» історію, кожен артефакт, інколи, на перший погляд, незначний, вкрай важливий. Росія завжди зухвало крала наші старожитності, культуру, історію, привласнюючи все, що тільки можливо, —  від Ярослава Мудрого та його другої дружини Інгігерди, дочки короля Швеції. Її нам чомусь подавали як княгиню новгородську, яку поховано начебто в новгороді. Однак це спростували науковці й дослідники.

Отже, новітня битва за власну історію ще тільки розпочалася на всіх рівнях —  від національних заповідників до маленьких музеїв. І ми її напевне виграємо, бо з нами небайдужість і правда. А в неправди немає Бога.