В усі часи запорукою існування будь-якого суспільства чи народу була його енергетична незалежність. І невід’ємною складовою цього комплексного визначення завжди було виробництво продуктів харчування, що забезпечувала домашня худоба. На теренах нашої держави — сіра українська худоба, акліматизована й адаптована за тисячоліття до місцевих умов, стійка до стресів і захворювань. Рятувала вона наших предків у голодні роки, тому що давала продукцію, навіть коли їла очерет і рогіз. Окрім цього, бики (воли) були основною робочою і тягловою силою для селян. Існували навіть поняття «тяги» й «нетяги». Якщо нетяга, значить, бідний, залежний. Мусив позичати волів, щоб зорати поле, зібрати врожай, виконати роботи по господарству.
Про дядька Ковригу і розтрощену бричку
Відомий фахівець-землевпорядник і науковець полтавець Григорій Шарий розповів, що на початку 1960-х років йому пощастило бачити в рідному селі Вереміївка (нині Чорнобаївський район Черкаської області) справжніх сірих волів (у Вереміївці розташовувалося одне з базових господарств Градизького державного племінного розсадника).
З міцною конституцією, високих, круторогих. Традиційні учасники щорічних Сорочинських ярмарок симентали Гайок і Соловейко порівняно з ними здаються бузівками. Ті воли могли працювати 12 годин на добу і везти вантаж у мажарах вагою до 200 пудів. Пара сірих волів везла вгору 500 цеглин, величезні колоди на пилораму. Про можливості цих дивовижних тварин дізнаємося з протоколів робочих засідань правління Полтавського товариства сільського господарства, датованих січнем 1879 року. «Кожна пара волів, — повідомляють його члени, — під час несприятливих погодних умов могла працювати 65 днів восени. Харчуючись соломою і половою. За два тижні до початку весняних робіт їм у раціон додавали сіно, якщо дуже інтенсивна робота. З весни волів переводили на підніжний корм».
На підтвердження цього Григорій Шарий розповів невигадану історію. Перед Другою світовою війною його землячка знатна тваринниця Марія Кононенко возила пару вереміївських волів на ВДНГ у Москву. Кожен з тих українських воликів мав вагу до 1200 кілограмів. І подивитися на таких велетнів приходила вся Москва. Але українські селяни волів повезли, а запасу корму із собою не взяли. І стали підсовувати тим волам краще, що можна було дістати: сіно, зерно, комбікорми. А вони ж цих делікатесів зроду не бачили. Їм, крім очерету, рогозу та соломи, нічого іншого не давали. Пшениці чи ячменю навіть людям не вистачало. То доглядачі волів намучилися тоді з ними. Хтозна, який вони вихід знайшли в тій ситуації, мабуть, змушені були випасати їх десь біля водойми.
Крім того, що воли невибагливі до корму, вони ще й дешеві в утриманні. Про це також повідомляється в документах товариства, присвячених господарській діяльності на Полтавському дослідному полі. «…Пару волів легко найняти, легко мати підряд на волів. Утримання вола в день обходиться 17,2 копійки. В місяць — 5 рублів, за рік — приблизно 60 рублів. 4 воли — 240 рублів за рік. У господарстві для випасу волів повинна бути толока, яка здешевлює утримання вола вдвічі». Повторюся, толока або пасовища для волів були в заболочених місцях, де росла груба болотяна рослинність, яку, крім них, не їла ніяка худоба.
Ось ще одне свідчення. «За оранку на 6 вершків глибини я платив, розраховуючи на десятину, 10 рублів за 3 пари волів».
Важливо, що за стількох переваг воли мали ще й гарний, спокійний характер. Нерідко їх порали жінки. І це факт відомий. Щоправда, Григорій Шарий розповідав і зовсім протилежне. «Якось наші голова колгоспу й парторг п’яні їхали бричкою, і в одному місці, за селом, наздогнали дядька Ковригу, який ледве пхався волами. А вони кудись поспішали. Ну і розсердилися на дядька, якісь йому образливі слова прокричали. Потім вони його обігнали, де дерев уже не було, пилюкою ж, зрозуміло, накрили. Коврига був дядько з характером, не допускав образ. Підняв вила з червоною ганчіркою. То ті воли як рвонули, то нагнали бричку. Голова з парторгом злякалися, повтікали з неї. А воли перемололи їхній транспортний засіб і зупинилися аж коло Дніпра. То казали, що мажара землі не торкалася, як летіли вони з Ковригою».
Про деякі особливості волячого характеру
Про ці особливості характеру волів знали українські козаки і використовували їх у військових баталіях. Тобто сіра українська худоба відповідала всім запитам народу. Завжди ця порода була основою добробуту української родини. Стійкість породи давала стійкість родині. Бо є свідчення, що ці тварини навіть чумою не заражалися під час епідемій. І цьому також є документальне підтвердження. Єдиний був у цієї худоби недолік: вона дозрівала у п’ять років, тоді як симентальська, шаролезька, айрширська породи дають зрілу худобу за два роки.
І корови «козацької» породи давали порівняно небагато молока: 4—5 тисяч кілограмів на рік. Зате молоко наших корів було дуже жирне. Вміст жиру в ньому сягав п’яти відсотків. Забійний вихід м’яса яловичини, за оцінками спеціалістів, також був дуже високий — до 70%. Це свідчить про особливу цінність породи та необхідність її збереження в Україні. Інші народи з повагою ставляться до аборигенних порід своєї худоби. На державному рівні всіляко сприяють підтриманню її чисельності. А ми завжди чомусь страждали від комплексу меншовартості та неповноцінності. Все, здається, ніби в сусідів краще. Тому ще у 1800-х роках пани замислилися про поліпшення крові нашої місцевої худоби симентальською, холмогорською, вологодською, ярославською породами. Зокрема одне засідання правління Полтавського товариства сільського господарства, яке відбулося наприкінці січня 1879 року, майже цілком присвятили розгляду питання «Чи відповідає хороша сіра худоба нашим економічним умовам?». Під час дискусії відзначали, що «багато часу треба для того, щоб розхитати її (худоби) заводську генотипну стійкість».
Але марно намагалися тогочасні наукові світила перетворити «козацьку» худобу на таких собі універсалів, які б водночас продукували нечувану кількість молока, м’яса та ще й мали неабияку силу м’язів. Нічого з цього не вийшло. Не тільки тому, що вона — непіддатливий заводський матеріал. А тому, що це нездійсненна мрія. Будь-яка порода може славитися чимось одним: або високою молочністю, або м’ясистістю чи витривалістю. А в цьому аспекті сіра українська порода має беззаперечні переваги над хваленими скороспілими європейськими породами. Останні не пристосовані до наших побутових умов, нашого менталітету і мають «рихлу» конституцію. Як зауважив член правління товариства пан Сочавець: «Наша худоба формується до п’яти років. Але виростаючи на соломі, вона стає придатною до роботи, а всяка іноземна худоба на цьому кормі не тільки не буде продуктивною, але навряд чи й житиме». Далі він наводить вагомий аргумент на користь сірої української породи. «І, нарешті, собівартість нашого бугая становить 20 рублів, а симентальського бичка — 100 рублів».
Їх використовували до 70-х років XX сторіччя
На захист місцевої породи рішуче став і його колега пан Небольсін, слушно зауваживши: «Навіщо виписувати з-за кордону дорогу і мало нам відому худобу, коли є своя, яка цілком задовольняє наші господарства, місцева худоба? Якщо в неї є недоліки, то вони не більш як наслідок поганого утримання, і треба намагатися виправити це, тобто поліпшити породу кращим доглядом. У маєтку князя Л. В. Кочубея, Жуках, є симентальська порода, але вона не може зрівнятися в роботі з українською. Якщо в Голландії худоба голландська, у Швейцарії — швейцарська, то чому ж не бути в Україні українській сірій худобі, якщо вона задовольняє потреби господарства?».
Це запитання актуальне нині, як ніколи. Бо на Полтавщині вже немає волів, яких можна було б повезти на міжнародну виставку. Зі слів Григорія Шарого, у колгоспах і радгоспах волів використовували приблизно до 1978 року. Нині майже 800 голів сірої української худоби утримують тільки в Магдалинівському районі Дніпропетровської області, племінне ядро її збережено в Українському науково-дослідному інституті тваринництва імені Іванова в Асканії-Новій.
Та ще приблизно 40 голів утримують у господарстві Києво-Печерської лаври. Про це повідомив пенсіонер, а донедавна голова правління ВАТ «Полтаваплемсервіс» Микола Іванченко. Щоправда, він порадував, що нащадки степових турів, а саме вони є родоначальниками української сірої породи, збереглися в Америці. Туди їх свого часу завезли конкістадори. Вирушаючи у тривале плавання, вони брали худобу із собою і вживали в їжу їхні м’ясо та молоко. Та лінія називається «кріоло». Ще майже чотири тисячі голів нащадків сірої худоби дотепер утримують у резерваціях на території Угорщини.
За бажання відродити і розмножити її у господарствах України, цієї кількості достатньо. На жаль, нікого з державних чиновників, які опікуються тваринництвом, сіра українська порода не цікавить.
Але повернімося до присвяченого сірій худобі засідання правління Полтавського товариства сільського господарства, яке відбулося наприкінці 1800-х. Після тривалої дискусії щодо того, чи відповідала «хороша сіра порода» тогочасним економічним умовам, члени правління не тільки висловилися ствердно, а й постановили надавати господарствам, які її утримують, державну дотацію, розвивати ті її якості, якими вона завжди славилася: здатністю до роботи і поживним м’ясом. Крім того, збори постановили видати брошуру на підтримку сірої української худоби та подати її на розгляд комісії.
Є привід замислитися.