ВИТОКИ
На Міжнародному фестивалі «Країна мрій» замислюєшся, хто ти і звідки
Дощі є різні. Той, що не вгавав за моїми вікнами, не випускав надвір і в суботу, і в неділю, навіював: яка ще «Країна мрій» за такої мокви — мрій собі вдома… Довелося просто виштовхувати себе з квартири, щоб «катапультуватися» з парасолькою на Співочому полі столиці.
Тамтешній дощисько, що нахабно долучився до «Країни мрій» торік і прописався в ній знову, запекло виштовхував інших — виборюючи титул найголовнішого учасника і гостя. Не вдалося! Хоч і зашкодив дівчатам-манекенницям походити в етнічному одязі сучасних українських дизайнерів босоніж по траві, як задумав Олег Скрипка, проте перший «Етно-Fashion» «Країни мрій» таки відбувся.
«Ноєвим ковчегом» назвала прихисток для нього в Музеї Івана Гончара Олеся Теліженко: фрагменти її колекції за мотивами батькових витинанок демонструвалися в суботу з-поміж показів Зінаїди Лихачової, Наталії Міщенко, Олени Серебрової, Роксолани Богуцької. І постали перед глядачами не лише на професійних моделях. У весільній сукні продефілювала на подіумі недавня наречена — Олесина замовниця Наталя з Луцька вийшла заміж у ній пару тижнів тому.
Із «ще одним цікавим переосмисленням українських строїв» привітали дизайнерки наймолодшу колегу, яка щойно закінчила академію мистецтв, Наталю Міщенко. Олесю Теліженко, наприклад, вразило, і як гарно й по-сучасному прочитувався в Наталиній колекції силует народного одягу, і гра світло-тіні на об’ємній нашитій (замість вишитої) квітці, білій на білому.
«Етно-Fashion» дебютував на цьогорічній «Країні мрій», а загадкова «труба» із «Алеї майстрів» — у моїй свідомості. Нізащо б не збагнула, що воно таке і навіщо. Пояснив чоловік, який відрекомендувався Нестором зі Стрия на Львівщині. Він виготовляє дивовижу, «нашпигувавши» стовбур борщовика, рослини до 2 метрів заввишки, перловкою і горохом. Візьмеш у руки цю річ, перехилиш її неквапом — і зачаруєшся мелодією дощу і зливи, що сприймається особливо неповторно, коли в цей час стоїш під парасолею у змокрілому взутті.
Виявляється, це дуже давній музичний інструмент, придуманий, гадає пан Нестор, шаманами, знахарями, мольфарами різних народів, щоб керувати погодою — за потреби викликати чи проганяти дощ. В Україні, в Карпатах, його назва «Дощовиця». На Поліссі і в Білорусі — «Хмара». У Росії — «Палиця дощу». Здіймаючи його над людиною, шамани також визначали за тим, як він звучить, її хвороби і деякі з них навіть ним лікували.
«Дощовиця» дуже добре заспокоює нервову систему, тож купують її переважно для релаксації. За кілька років пан Нестор виготовив понад тисячу таких інструментів, крім України, їх розвезли і до Росії, Німеччини, Туреччини, Ізраїлю, Америки, Канади, Австралії. А сам вперше побачив «Дощовицю» і дізнався про неї випадково, від вуйка з далекого гірського хутора Сколівського району: там одна бабця попросила його, якщо навідається до них знову, привезти помідорів — бачила їх лише по чорно-білому телевізору, а ніколи не куштувала…
Чим довше мандрувала «Країною мрій» під невгаваючим дощем, тим більше він перевтілювався з негоди, яка так не випускала мене із затишної домівки, на зворушливий драйвовий шарм цього незабутнього яскравого свята на Співочому полі. Дивувалася ярмарковому розмаїттю набутків талановитих майстрів. Озиралася на прегарні невичерпні старовинні та осучаснені українські строї юних співвітчизників і на кімоно японок.
Голосом предків озивалася кобза Тараса Силенка. Захоплювали молодечі розваги Братства бойового козацького звичаю «Спас» і призабуті «па» українських народних танців. Кинулась в очі кумедна назва кав’ярні на колесах — «Кофейбус» (а «Кавобус» все-таки краще!)…
На кожному кроці багатоликого дійства щось змушувало зупинитися і щоразу відчути єдність і спорідненість з усіма, хто упродовж двох днів забував у «Країні мрій» про дощ, та не міг не згадати при цьому, що він з України. Хто слухав під парасолями Оксану Забужко і не міг не погодитися з нею: «Найточніша і найвлучніша формула ідентичності — підпис під картиною Гогена: «Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?». Не побачимо, куди йдемо, не відповівши на попередні запитання…».