Хочу продовжити розмову про ненаукову діяльність у науці, започатковану публікацією «Чи стане захист дисертації подією в науці» («УК», 24.12.2014 р.). У ній було порушено проблему національної безпеки нашої держави, адже саме наука, підготовка висококваліфікованих фахівців визначають наше майбутнє.
Що маємо? Досить часто навчальні й наукові заклади стають лише місцем працевлаштування для пристосуванців до науки. Такі люди формують корупційні схеми здобування вчених звань.
Мені соромно за державу, в якій купують і продають дисертації. Я не хочу, щоб дітей та онуків навчали плагіатори, яких останнім часом стає дедалі більше.
Звідки така категоричність? У 1995—1997 роках я працював міністром промисловості, досі не пориваю зв’язків ні з виробництвом, ні з науковими й навчальними закладами. Одне слово, знаю реальне життя. І дедалі частіше чую там: «Готуємо фахівців-нульовиків». Тобто таких, що за фахом працювати нездатні.
Тому з великим ентузіазмом зустрів заяви керівників Міністерства освіти і науки про боротьбу з плагіатом у науковому середовищі. На жаль, у реальному житті гасла не підкріплюють ділами.
У своєму зверненні до профільного міністерства я наводив конкретні приклади із життя Запорізької державної інженерної академії. Оскільки про них відомо в цьому відомстві, а воно своєї позиції поки що не оприлюднило, прізвищ не називатиму. Зупинимось на причинах, які змусили бити на сполох.
Йдеться про плагіат. Упевнений, що ті, хто цим займається, незаконно обіймають професорські посади і сприяють вирощуванню собі подібних. У листах до міністерства наводив факти, висновки експертів, рішення суду. Проте на них не реагують ні в академії, ні в міністерстві, звідки отримав формальну відписку. Чому?
Вважаю, скринька й не була замкнена. По-перше, в Запорізькій державній інженерній академії не вистачає професорів, щоб отримати бажану акредитацію, найвищий ранг, рівень. А відповідно, і державне фінансування. І тому його керівництво заплющує очі на антинаукову діяльність «професорів». По-друге, схоже, серед викладачів є й інші псевдонауковці. Тому порушники мають прихильників.
Чи не подібний підхід спричинив те, що маємо найбільше вищих навчальних закладів у Європі, а за рівнем підготовки фахівців планку опускаємо дедалі нижче? Складається враження, що частина викладачів сприймає університет не як дослідницьку установу, а місце, де можна лише відбувати час і заробляти. Тож і не дарма тягнуть у науку свої своїх, тягнуть до випуску слабеньких студентів, аби не залишитись без роботи. Знову: чому так? Прикриваються поясненням, що студенти їх годують. А тому — чим їх більше, тим краще.
Склались умови, коли науковій сірості добре живеться. А все тому, що держава і суспільство мало послуговується досягненнями науки, тож пишуть-переписують дисертації, які не роблять жодного внеску в науку.
От проти цього й виступають справжні вчені. Оскільки конкретної відповіді з міністерства на свої запити не отримав, прошу допомоги, аби зарадити міністерству (!) у здійсненні проголошеного ним же курсу на очищення. Розцінюючи таку позицію як державницьку, вважаючи себе представником громадськості, яку чиновники закликають до співпраці, прошу лист вважати офіційним запитом до Міністерства освіти і науки щодо долі моїх звернень. Вірю, що Міністерство освіти і науки, закликавши наукову громадськість до співпраці в боротьбі з плагіатом, перейде від гасел до конкретних справ. Поки що вони не стали переконанням кожного. Мої думки і звернення також підтримує доктор економічних наук, професор Іван Аксьонов, який звертався в міністерство з приводу проблем у Державному університеті економіки і технологій транспорту, і теж, впевнений, — отримав відписку.
Валерій МАЗУР,
член-кореспондент НАНУ,
міністр промисловості
в 1995—1997 роках,
для «Урядового кур’єра»