Що Україна фактично перебуває у стані війни — для кожної розумної людини не секрет. І що її доведеться якось закінчувати, теж зрозуміло. Питання: як? Деякі політично заангажовані політологи, яких недарма називають «політолухами», заявляють, ніби в Україні щодо цього існують фактично дві сили, які вони називають «партія миру» і «партія війни».
Маніпуляція суспільною свідомістю тут очевидна: оскільки війна жодній притомній людині не подобається, виходить, що перші — то нібито добрі миротворці, а другі — погані, «хочуть, щоб і далі гинули наші хлопці». Один народний депутат, представник відомої, хоч і не дуже рейтингової політсили, запропонував іншу класифікацію: партія поразки і партія перемоги. Тоді виходить уже інша картина: вочевидь, «партія миру» складається з боягузів — капітулянтів та відвертих ворожих агентів.
Щодо останніх і говорити особливо нічого, за ними давно в’язниця плаче, а ось першим інколи ще вдається дурити людям голови: мовляв, помиритися з Росією не лише можливо, а й треба. У який спосіб — як правило, не деталізують, бо насправді такого способу нема.
Пояснимо на простому життєвому прикладі: у темному провулку вас, шановний читачу, перестріли двоє, лупцюють і нишпорять по кишенях. Ви можете назвати спосіб, як змусити їх перестати це робити? Я знаю лише два: або покликати на допомогу друзів, якщо вони поруч, або спробувати оборонитися самому. Бо всілякі умовляння можуть спричинити лише додаткові побої.
Точнісінько так само і з Росією, адже єдиний спосіб її дій за всю історію — як у дрібного бандита з підворіття. І як з ним домовлятися, що йому запропонувати, аби відчепився? Наївно сподіватися, що ворог удовольниться якимись дрібними поступками з нашого боку, коли йому потрібне все: перетворити Україну на кволий, нікчемний, політично та економічно несамостійний сировинний придаток нової путінської імперії.
Ось Сталін перед початком Другої світової війни загравав із Гітлером, співпрацював із ним у військовій царині, допомагав захоплювати Польщу, проводив спільні паради. Це йому допомогло? То чому думаєте, що тепер буде інакше, що вас помилують, якщо впадете у ноги царю-батюшкє? І чого взагалі мусимо просити помилування за те, що на нас же напали?
Тепер про другий варіант: оборонитися. Малоосвічені й промосковськи налаштовані люди висувають аргумент, який вважають неспростовним: «Невже ви думаєте, що Росію можна перемогти?» Зустрічний аргумент: а невже ви думаєте, що не можна?
Не вдаватимемося в аналіз технічного стану хваленого ракетного озброєння Росії — фахівці зробили це без нас. Без постійного обслуговування розробниками, українськими інженерами, російський «ядерний щит» давно перетворився на купу металобрухту, який, коли й полетить, то невідомо куди. Не краще й з іншими видами озброєння. Російські джерела (наголошуємо: російські!) сповнені панічних публікацій: мовляв, Путін, допоможи, один американський авіаносець може за лічені хвилини пустити на дно весь Чорноморський флот РФ!
Ось приклади з минулого: російський Чорноморський флот востаннє здобував значну перемогу ще 1853 року при Синопі. Але після цього в Чорне море увійшли кораблі Франції та Великобританії й разом з Османською імперією розпочали воєнні дії, що 1855-го закінчилися поразкою Росії у Кримській війні, а Чорноморський флот мусили затопити самі ж росіяни.
До речі, оборона Севастополя у цій війні закінчилася, коли війська антиросійської коаліції захопили стратегічну висоту, з якої прострілювали все місто — Малахов курган. Так-от, у російських джерелах даремно шукати відомості, чиї війська це зробили. Що сказав, куди пішов і коли чхнув кожен з російських воєначальників, розписано, а цього нема!
Бо ж дуже не хочеться визнати, що цими сміливцями були українські задунайські козаки на турецькій службі на чолі зі славним полковником Михайлом Чайковським, якого турки шанобливо називали Садик-паша. Запінившись, кремлівські історики заперечують це, але назвати іншого, хто це зробив, не можуть.
Відтоді вся подальша історія Чорноморського флоту полягає у періодичній героїчній загибелі. Згадаємо також ганебно програну Росією війну з Японією 1904—1905 років, фактично програну зимову війну 1939—1940 років з Фінляндією (щоправда, сталінському режиму ціною величезних втрат удалося відтяти у фінів шматок території, але повністю знищити фінську державність не вдалося). Війну в Афганістані навіть запеклий прихильник СРСР навряд чи назве перемогою, і те, що нині відбувається у Сирії, ніяк не можна назвати торжеством російської зброї.
То що, кажете, не можна перемогти? Ми ж скажемо інакше: не може перемогти той, хто в глибині душі вже змирився з поразкою й увійшов до «партії миру».