Якось довелося писати про дітей із прийомної сім’ї. Щасливі зміни долі сталися для них порівняно недавно, тож ще не забуто було ночі в школах-інтернатах, глибоку самотність у спальні, де так багато ліжок, і страшні казки, які розповідають пошепки.
Семирічна Лера переповідала одну з них — «Про червоні чобітки»:
«Жила собі сім’я, й було в мами три доньки. Мама дала їм грошики й сказала: не купуйте нічого червоного, а то помрете. Але старша донька купила червоні чобітки. Був дощ, чоботи намокли. Вона прийшла додому, вийшла на балкон, щоб поставити чобітки сушитися, а її викинули з дев’ятого поверху. Середня донька купила собі червону іграшку. Іграшка впала в калюжу й намокла. Вона вийшла на балкон, щоб повісити її сушитися, і впала з дев’ятого поверху. А молодша донька купила червоний сарафан. Одягла його, потрапила під дощ, намокла й померла. Мама дуже побивалася за доньками. Залишилася вона сама та її брат. Мама купила червону сумку й померла, щоб до доньок потрапити. А дядько обклеїв свою кімнату червоними шпалерами й теж помер».
Слухала маленьку дівчинку й згадувала власне дитинство, теплий літній вечір у дворі й майже такі самі моторошні історії про «чорне радіо». Півстоліття минуло, і можна зробити висновок, що «червоне» змінило «чорне» в цих дитячих казках.
Імовірно, мають рацію психологи, і дітям потрібний цей контрольований жах, цей досвід подолання власних страхів, усвідомлення себе окремою від мами особистістю. Кажуть, що такі казки, міфи, легенди корисні і їх варто створювати, навіть штучно.
Але ось питання: чому радіо стало «чорним» у казках півстоліття тому? Чи не тому, що сам репродуктор уже незабаром після того, як ним усюди почали користуватися, «переповнився» чорними звістками про війну? І якщо це припущення не позбавлене сенсу, то що означає зміна кольору в страшилках?
Реальність дана нам у відчуттях, які значною мірою формують візуальні засоби масової інформації. Чи не означає це, що занадто багато «червоного» на екранах телевізорів, комп’ютерів та інших гаджетів?