Уявіть ситуацію, що в якомусь із сіл вирішили провести громадські слухання про доцільність подальшого функціонування місцевого кафе-наливайки. У відповідь її постійні клієнти, чітко усвідомлюючи негативний для них вердикт земляків, заявляють, що, мовляв, нічого всім жителям населеного пункту вирішувати справу, яка їх не стосується, бо право голосу має належати лише завсідникам закладу.
Аналогічна ситуація нині з визначенням подальшої долі храмів Московського патріархату, що у більшості сіл і містечок будували всім миром або їх було облаштовано в безплатно переданих релігійним громадам адміністративних будівлях. На той час альтернативи єдиній на пострадянських просторах Російській православній церкві не було ні із суто формально юридичної, ні навіть духовно-моральної точки зору. Нині, коли московські церковники у путінській Росії закликають до збройного захисту «єдіновєрцев» в Україні від «супостатів-бандерівців» і «укропів-фашистів», а на українських територіях натомість проповідують «припинення братовбивчої війни» проти окупантів-агресорів та доморощених бойовиків-сепаратистів, ситуація докорінно змінилася.
Чимало з тих, хто ще донедавна вважав московське православ’я єдино канонічним, вже перестали ходити до храмів чужинської церкви, владики якої забули Христові слова, що «Богові Боже, а кесареві кесареве». Навіть серед щирих і ревних православних християн в Україні відбулося цілком природне розділення на тих, хто усвідомив, що нам не місце там, де моляться за Путіна і вірнопідданого йому Кіріла, й тих, хто готовий заплющувати очі на нехтування «отцями Московської церкви» не лише моральних, а й Божих заповідей. Ще швидше цей розподіл пройшов серед тих українців, які ходять до церков зазвичай лише на великі релігійні свята, але вважають себе віруючими.
У підсумку парафіяни лише номінально Української православної церкви Московського патріархату залишились у меншості, що засвідчують соціологічні дослідження і візуальне спостереження за кількістю тих, хто приходить до храмів двох християнських конфесій. Однак замість того, щоб із смиренням і розкаянням прийняти вибір братів і сестер у вірі, священнослужителі Московського патріархату із затятістю описаної Гоголем унтер-офіцерської вдови, яка сама себе відшмагала, вперто налаштовують проти себе всіх, для кого політика і віра Христова — поняття несумісні. Загрозлива ситуація не лише в селах з єдиним на всіх храмом, де зазвичай невелика група парафіян Московського патріархату диктує свої правила набагато більшій комунальній громаді із таких самих православних християн. Не краще навіть у великих містах і обласних центрах, де, як у Житомирі, «попєрєдніки» із наполегливістю і послідовністю, що вражають, передавали закриті у радянські часи культові споруди саме УПЦ (МП), яка без того володіла нерухомістю, явно не адекватною кількості парафіян.
Яскраве підтвердження — сумна доля фактично викинутого на вулицю у період керівництва областю затятого регіонала Сергія Рижика музею природи з унікальними колекціями, які збирали понад сторіччя. Будівлю Хрестовоздвиженського собору, в якій розміщувався заклад культури, передали московським церковникам, хоч історики і краєзнавці довели, що до закриття більшовиками храм належав Українській автокефальній церкві. Однак очолена комуністами-депутатами комісія обласної ради рекомендувала віддати вивільнену від музею споруду Московській церкві, за що одностайно проголосувала тодішня регіонально-комуністична більшість.
Її представники так поспішали, що унікальний скелет мамонта, відкопаний дослідниками в теперішньому Овруцькому районі Житомирщини і ретельно зібраний в єдине, залишився у підвалі і досі перебуває у храмі Московського патріархату. Ці кістки — символічне втілення скелетів у шафах, що нагадують про спільність на перший погляд нібито різних сил — російсько-московської церкви і комуно-пропутінських сил у боротьбі проти України та її помісної церкви.