Пам’ятаєте «Пригоди Гуллівера», якими зачитувалися в дитинстві, хоча насправді ця книжка — попередження для дорослих? Ми переживали за головного героя, побоюючись сили велетнів, симпатизували карликам і картали малий народ за безглузду війну через суперечки про те, з якого боку потрібно розбивати яйце; не могли змиритися з тим, що до мавп, які стали робочою худобиною коней, тамтешня влада збиралася відправити й Гуллівера. Але, виявляється, можуть бути сценарії більш моторошні, ніж описав Джонатан Свіфт.
Уявіть собі, що до країни, якою правлять комарі, потрапив не один якийсь мандрівник, а цілий народ. Не те що потрапив, а споконвіків він там і проживав, і був головним. Комарі теж мешкали поряд із селами й містами в болотах і чагарях, налітали на поселення людей, кусалися, пили кров, але люди на те не дуже зважали. Вони відмахувалися від комашні, проганяли її і продовжували нелегко працювати, щоб прогодувати свої сім’ї.
Однак настали в тій країні часи смути і перемін. Люди сподівалися на краще, але не встигли навіть оговтатися, як владу хитрощами й неправдою захопили комарі. Обіцяли представляти і захищати інтереси людей, дати відсіч будь-якому ворогу, закусати кожного сусіда, що зазіхне на територію людей. Обіцяли й… запровадили свої закони. Спочатку зобов’язали людей добровільно годувати своєю кров’ю сотню чи дві комарів і провіщали, що завтра годувальникам буде легше жити. Потім, розжирівши на цій крові та вирісши до неймовірних розмірів, затребували вже не по 50—70 грамів крові, а по 100, далі 200, 300, 400… На їжу та інші потреби людям за їхню роботу видавали щоразу мізерніші кошти.
За головного у комарів були найспритніші, котрі встигали присмоктатися не тільки до належної їм пайки, а й урвали ще де тільки можна. Погладшали, ледь не тріскалися. Але їм усього було мало. Коли ж у людей зовсім не стало тієї крові — і через надмірні тарифи (чи то пак оброки), і від постійного недоїдання, — ввели ще й пеню: не зміг сьогодні віддати комарам належні пів літра крові, завтра маєш віддати вже 600 грамів.
Певне, досить. Думається, ви вже вгадали цю країну і той куточок Європи, де вона розташована. Бо лише у нас народні обранці за несплату грабіжницьких тарифів на комунальні послуги можуть запровадити штрафи.
Ну як, скажіть, дев’яностолітня бабця, ветеран війни, яка отримує півтори тисячі пенсії, може сплачувати лише за газ 1200—1400 гривень щомісяця? І це з урахуванням 50-відсоткової ветеранської пільги!
Міністр соціальної політики Андрій Рева розкритикував запровадження пені у разі заборгованості за комунальні послуги, назвавши її «повною нісенітницею».
Урядовець вважає, що не потрібно було Закон «Про житлово-комунальні послуги» доповнювати статтею про запровадження пені за житлово-комунальні послуги, яка набула чинності 1 травня 2019 року.
«Як на мене, цього не потрібно було робити, це повна нісенітниця. Якщо людина не платить, а їй ще й нараховують пеню — який у цьому сенс? Говорити про бідних людей і ще нараховувати їм пеню, коли у них немає чим заплатити, — я вважаю, що це дурниця повна», — заявив він.
Як відомо, штрафи за комунальні борги депутати парламенту запровадили новим Законом «Про житлово-комунальні послуги», аргументуючи це ледь не загальноєвропейською практикою. При цьому забули згадати про європейські зарплати, захищеність європейців державою, врешті — про якість комунальних послуг, яка в Україні не заслуговує навіть на половину оплати. Дарма, що газ у наших європейських сусідів подешевшав на 20 відсотків, дарма, що український народ найбідніший, а українські олігархи одні з найбагатших у Європі, дарма… Все дарма, аби тільки захапати ще. Хоч шматочок, як у тому анекдоті про алкоголіків, які з намоклого в горілці кота вичавлювали останні краплини оковитої. Може, там, нагорі, й справді вже вчаділи від жадібності, безкарності та своїх статків?
Для протверезіння хоча б частини монополістів Кабмін зобов’язав Нафтогаз, у якого щодень дедалі більше розгораються апетити, знизити ціни на газ. Конче потрібні нові кроки, щоб українці змогли почуватися людьми, а не сировинною базою для годування комарів.