Ранок у Рубіжному почався з поїздки в кабіні машини екстреної медичної допомоги разом із виїзним лікарем Анатолієм Костенніковим. Щоправда, познайомилися ми набагато раніше: зустрічали Анатолія Тихоновича разом з очільником області на залізничному вокзалі, коли він, єдиний з 73 полонених, яких обміняли у грудні 2017 року, повернувся в рідну область.
Доки їдемо на виклик, згадую, як лікар розповідав, із чого в липні 2014 року в рідному для нього Первомайську почалася війна.
Історія лікаря, який пережив полон
«Це пам’ять на все життя: як під’їхали бойовики, поставили озброєння просто біля нашого будинку. З найближчої п’ятиповерхівки вискакували люди, кричали: «Що ви робите? Не стріляйте. Адже почнеться вогонь у відповідь!» А бойовики наставили на людей зброю, погрожували, навіть стріляли під ноги», — згадував Анатолій Костенніков.
Це стало звичайною трагічної практикою — проросійські незаконні військові формування вели вогонь з-за спин людей, прикриваючись ними.
А далі життя стрімко змінювалося. Та обставина, що син вдало склав ЗНО і зумів вступити до Луганського державного медичного університету (батьки — лікарі, тож він завжди захоплювався їхньою працею), вже не тішила. Щоправда, до самої осені жевріла надія, що конфлікт не затягнеться, життя переможе, і все повернеться до звичного щодення. Але коли стало відомо, що виш евакуювали до Рубіжного, син зібрав речі, й батько повіз його облаштовуватися на новому місці. А самому повернутися до Первомайська вже не судилося — бойовики поблизу Золотого замінували останній проїзд.
Довелося тоді й батькові облаштовуватися в Рубіжному. Шукати роботу, орендувати квартиру. Але ж у Первомайську залишилися дружина та її старенька мати, а також будинок, який постраждав від обстрілів і потребував ремонту.
Від знайомих дізнався, що з Попасної можна пішки, в обхід блокпостів, дістатися до Первомайська. Перевівся туди на роботу і ще майже півтора року у вихідні навідувався до рідних. Саме на шляху додому він наткнувся на бойовиків злощасного 16 жовтня 2016 року. Відтоді почалися 14 місяців полону.
«Але я знав, що Батьківщина врятує мене», — повторює Анатолій Тихонович. Так і сталося. Щоправда, аж у грудні 2017 року. Потім Київ, Феофанія і нарешті Луганська область, Рубіжне.
«Головне — повернувся до роботи, на швидку — екстрену медичну допомогу», — каже висококваліфікований лікар.
У нього викликів — майже десяток за зміну. Буває, що диспетчерові телефонують бабусі, у яких скаче тиск. Колеги бурчать: мовляв, непрофільний виклик. Але Анатолієві Костеннікову подобається в його роботі все, навіть такі ситуації.
«Після всього того, що сталося, мені так хочеться доброту, яка в мені накопичилася, віддати людям», — зізнається він.
У колективі Луганського регіонального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф серед майже тисячі співробітників 26 вимушених переселенців. І кожен із цих людей випив свою міру горя.
Працювали навіть під обстрілами
Ця доба, проведена в обрії швидкої медичної допомоги, подарувала кілька зустрічей. Територіально керівництво регіонального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф — у Лисичанську. У 2014 році більшість станцій швидкої медичної допомоги опинилася на непідконтрольній території. На українській Луганщині залишилося тільки чотири такі медустанови.
«Тоді всі ми працювали в автономному режимі. Але й на той час ми зуміли зберегти структуру і не порушити принципу надання екстреної медичної допомоги», — підкреслює генеральний директор регіонального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Дмитро Кисельов.
Коли почалися бойові дії, він був головним лікарем Лисичанської станції швидкої медичної допомоги. Працювати було дуже складно. Місто спорожніло. Світла, води, газу ніде не було. Люди приходили на станцію швидкої медичної допомоги і просили зарядити мобільні телефони — в окрузі тільки тут була електроенергія від генератора. Разом з медиками ховалися в підвалі від обстрілів. Недалеко, біля перехрестя, бойовики влаштували засідку, тож бої за визволення Лисичанська йшли поряд зі станцією швидкої медичної допомоги.
«Потім хоч скільки проводили суботників, знаходимо осколки мін, двигуни від «Градів», гільзи від снарядів. Місце тут було гаряче. Але ми не йшли з чергування. Бувало, що фельдшер сідав за кермо машини, але швидка медична допомога поспішала на виклик, обслуговували людей. Працювали навіть під обстрілами. І лисичанці згадують про це із вдячністю», — підкреслює Дмитро Кисельов.
Ось тільки ніхто з працівників швидкої медичної допомоги Луганщини так і не отримав статусу учасника бойових дій. Але ж і нині співробітники служби екстреної медичної допомоги не тільки виїжджають на виклики у прифронтову зону, в селища чи не на самісінькій лінії розмежування, а й облаштували тимчасовий пост у Золотому-3, тобто фактично на передньому краї бойових дій.
Переваги обраної моделі екстреної медичної допомоги
Луганський регіональний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф — це 30 структурних підрозділів, майже шість десятків бригад, які працюють на всій підконтрольній території області.
«Торік у серпні виникла гостра ситуація через контрактацію з Національною службою здоров’я України. Тоді ми, Луганська область, буквально за пів року зробили те, чого інші домагаються в організаційному плані тривалий час: вибудували системну вертикаль своєї служби. Створили нову структуру, до якої увійшли 30 підрозділів, що обслуговують усю територію української Луганщини. Це станції та підстанції, а також пункти постійного і тимчасового базування бригад», — розповідає Дмитро Кисельов. Щоправда, укомплектовувати бригади дедалі складніше: гостро бракує кваліфікованих медичних кадрів.
«Так, в області ми першими з медиків отримали контракт від Національної служби здоров’я України, але фінансування нині впритул. Поки що нам вдається організувати виплату заробітної плати в повному обсязі, з усіма надбавками. Та її рівень недостатній. Але страйків, що прокотилися Україною, ми не підтримали. Чому? Тому що в нас тут особлива зона. Бажано не нервувати людей ще й тим, що лікарі швидкої медичної допомоги можуть не приїхати на виклик», — розповідає генеральний директор Луганського регіонального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.
Загалом нинішня ситуація з реформуванням медицини викликає безліч суперечок. У представників Луганщини є власна думка з багатьох питань.
Зокрема якою має бути сама модель надання екстреної допомоги.
«Хоч тепер не визнають французько-німецької моделі надання екстреної медичної допомоги, яка в нас працювала роками і зберігається досі, виявилося, що вона найефективніша в наших умовах», — заявляє Дмитро Кисельов. За його словами, така модель відрізняється від англійсько-американської — тієї, коли на виклик приїжджає парамедик і щонайшвидше доставляє пацієнта до лікарні. За цією системою медичний працівник, який прибув на місце події, може і повинен надати допомогу на місці й вирішити, чи залишати пацієнта вдома, чи терміново госпіталізувати. Така модель, на думку мого співрозмовника, придатніша в наших надскладних, особливо з точки зору соціально-побутового чинника обставинах.
Наприклад, у 2014 році медики Донбасу напевне знали, що фактично всі поліклініки, амбулаторії, ФАПи закрито або навіть зруйновано. Там не було медикаментів. А швидка медична допомога таку ситуацію зустріла з повними запасами лікарських засобів і палива. І це допомогло лікарям пережити найгарячіші часи. Тому ця система виявилася ефективнішою за інші.
Наслідками 2014 року для медицини Луганщини стала й втрата багатьох лікувально-профілактичних закладів, що опинилися на тимчасово окупованій території. І нині, за словами Дмитра Кисельова, якщо застосувати англійсько-американську систему, «ми заповнимо вщент наші стаціонари рівно протягом шести годин». Лікар знає, яку кількість ліжко-місць має в розпорядженні область. Тож його приблизні підрахунки — не пустий звук.
«Екстрена медична допомога завжди має бути для пацієнта безплатною. Щоправда, для держави це дуже дороге задоволення: підготовка фахівців, оснащення найсучаснішим обладнанням. Але спочатку потрібно побудувати опорні багатопрофільні лікарні з відділеннями екстреної медичної допомоги, а вже потім говорити про парамедицину», — упевнений Дмитро Кисельов.
А доки на сході України таких одиниці, тут намагаються максимально вдосконалити наявну модель госпітальної екстреної медичної допомоги. До осені планують створити оперативно-диспетчерську службу, яка увійде в аналогічну всеукраїнську автоматизовану структуру.
ПРЯМА МОВА
Дмитро КИСЕЛЬОВ,
генеральний директор регіонального центру
екстреної медичної допомоги:
— На Луганщині найбільше випадків серцево-судинних захворювань і травм. Важка ситуація у прифронтовій області, стреси, пов’язані із хвилюваннями, призводять до того, що дуже помолодшали інфаркти, частіше розвивається церебральна патологія — інсульти. Зростає кількість хворих молодого віку. Дуже багато травм. Безпечність і відчайдушність призводять до того, що швидка допомога задіяна в цих ситуаціях. До того ж, усе це на тлі неповного забезпечення людей первинною медико-санітарною допомогою: хворі затягують з лікуванням, терплять біль до останнього і звертаються до лікарів, коли зовсім край.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»