Для того, щоб вижити в цьому мінливому світі, потрібно мати роботу. Звісно, оплачувану. Бажано з пристойним окладом. Більшість людей так і вчиняє — працює. Але є певна частина з них, хто сповідує інші правила: заробляє кошти жебракуванням. Роль прохача поступово переходить у ремесло, причому доволі прибуткове.

Недавно в наш відділ зайшла молода дівчина й слізно попросила: допоможіть.

— Я не киянка, приїхала до столиці по довідку (що батьки загинули в автокатастрофі). Її пообіцяли видати аж через два тижні. Стільки днів не зможу жити на вокзалі. Вирішила повернутися додому, але в мене вкрали паспорт і гроші. Тож як доїхати у село, не знаю, — з очей дівчини потекли сльози.

— Треба звернутися до міліції, — порадили їй.

— Була там, результат невтішний. Один з міліціонерів натякнув, що я гарна й повинна знати, як заробити гроші,— пожалілася дівчина.

Шкода стало її, тож ми скинулися й дали кошти на дорогу.

Отримавши певну суму, гостя одразу пожвавішала, сказала, що запізнюється на останній рейс, і поспішила до дверей. Але ми згадали про молодшого братика, якого, за її словами, забирають у Дім дитини, а вона розлучатися з ним ніяк не хоче. Тож попросили її на кілька хвилин затриматись і зв’язалися по телефону з відповідним міністерством, аби там знайти підтримку. На запитання начальника  департаменту дівчина відповідала досить грамотно. Ось тільки мобільний телефон продиктувала сусідчин, мовляв, собі ще не придбала, бо дорого, адже вона не працює, а доглядає бабусю й брата. А ще на її плечах город і все домашнє господарство. Хоч сама не проти була б працювати в місті. І ще вона бідкалась, що жодної допомоги від держави не отримує, хоч і вважається круглою сиротою понад рік.

Дівчина поспішила на автобус, але ми домовились, що вона напише про свою сирітську долю.

І ось шукаю в редакційній пошті лист. Його нема. Згадала про мобільний номер сусідки. Телефоную. Слухавку бере чоловік і мало не лається: яку таку Світлану Іванівну потрібно, про яку ще Катерину мова? Таких тут ніколи не було.

Зв’язуюсь із відповідним департаментом, адже міністерство робило запит в  область, звідки родом дівчина (адресу вона залишила). Проте відповідь приголомшила: ні такої вулиці нема, ні прізвища дівчини тим паче.

Ця повчальна історія спонукає до роздумів. Як же відрізнити людину, яка потрапила в біду, від звичайнісінької шахрайки з досвідом? Адже завдяки таким пройдисвіткам у багатьох людей, котрих обдурювали в той чи той спосіб, більше рука не підніметься подати милостиню справжньому бідаку, у якого, можливо, нема за що купити буханець хліба. На жаль, жебракування нині поставлено на потік, і займаються цим прибутковим бізнесом особи не бідні. Хтось пише сценарій, а комусь доводиться його озвучувати — професійно, артистично, зі сльозами на очах. З душевними історіями, в які ми щиро віримо.