Чим займається український нетворкінг, як війна позначилася на його діяльності, кореспондент «УК» дізнавався в розмові із президентом Української асоціації нетворкінгу, юристкою і психологом, яка живе на Закарпатті, Тетяною ЯЦУК.

Діє «адвокатський батальйон»

— Пані Тетяно, ви очолюєте Українську асоціацію нетворкінгу з 2019 року. Які зміни сталися в діяльності цієї громадської організації після повномасштабного вторгнення росії?

— Зазвичай у слово «нетворкінг» вкладають зміст, який передбачає обмін інформацією між людьми, спільну їхню діяльність, продиктовану професійними чи особистими інтересами. Але в умовах війни для нас це слово наповнилося іншим змістом: ми сконцентрувалися на благодійності та волонтерстві. Без цих складових нині неможливо перемогти. Український нетворкінг в умовах війни переорієнтувався на діяльність, необхідну для перемоги.

— Можете навести конкретні приклади?

— Вони є навіть на міжнародному рівні. Показовим стало контактування з колегами з Іспанії –– країни, до якої виїхало чимало краян. Після прибуття туди десятків тисяч переселенців з України до нас почали масово звертатися люди, які потребували допомоги: хто з поселенням, хто з роботою, хто з влаштуванням дітей. І ми цілком поринули в цю роботу, яку наша організація здійснювала спільно з іноземними колегами.

— У чому полягала допомога?

— Багато переселенців намагалися започаткувати в Іспанії власний бізнес. Часто робили це напівлегально, приховуючи доходи, а там це жорстко, аж до кримінальної відповідальності, карають. Відомо, що для відкриття там власної справи треба оформлювати багато документів. Незнання мови, законодавства, порядку оформлення паперів –– усе це дуже складно для українців. Українська асоціація нетворкінгу знайшла в Іспанії консультанта-юриста, вихідця з України, який консультує наших громадян, надає посильну допомогу в захисті їхніх прав, сприяє в оформленні документів тощо.

До речі, наша асоціація працює в Чехії та Словенії, плануємо поширити діяльність і на інші країни ЄС. Наша цілком досяжна перспектива –– міжнародний європейський статус.

— А яку допомогу надаєте в Україні?

— З Іспанії ми організували кілька партій гуманітарної допомоги, яку доставили сюди: ліки, харчі, військову амуніцію. Про отримання всіх партій допомоги відзвітували перед спонсорами та державними органами.

Створили «адвокатський батальйон», який завозить гуманітарну допомогу спочатку на Закарпаття, а звідси –– в Київ, Харків, Миколаїв та інші міста поблизу бойових дій. Мукачево стало своєрідним перевалочним пунктом для гумдопомоги.

У співпраці з Радою адвокатів Закарпатської області надаємо безкоштовну юридичну допомогу військовим, воїнам територіальної оборони. Воєнний час вимагає від нас, правозахисників, мобілізуватися і ще активніше працювати. Маємо фіксувати порушення, звертатися до Європейського суду з прав людини, щоб урешті-решт справедливість узяла гору.

— Щоб допомагати військовим, слід знати законодавство в цій галузі.

— Довелося звертатися до досвідченого адвоката Івана Захарчука. Ми з колегою Ольгою Атабаєвою стажувалися в нього, вдосконалюючись у знаннях із військового права два місяці. Після цього в нас сформувалося адвокатське тріо з надання юридичної підтримки військовим.

Права людей –– тема не лише воєнна

УК Права людей порушують і на війні, й у звичайному житті. Що, на вашу думку, найважливіше, щоб такого не траплялося довкола нас? І що тут залежить від держави, а що –– від самих людей?

— Найважливіше, як на мене, — юридична складова прав людини. Тобто ухвалення законодавства, яке гарантує їх додержання. Держава формує законодавство, яке б упорядковувало суспільні відносини, узгоджувало їх із потребами людей. Вони ж дбають про охорону підвалин держави. Це зустрічний рух, у додержанні правил якого зацікавлені обидві сторони.

— Якби питаннями прав людини ви займалися безпосередньо, то якими були б пріоритети?

— На першому місці були б незахищені верстви населення. Це здебільшого люди з фізичними обмеженнями, слабким здоров’ям, часто з низьким рівнем достатку. Самі вони достукатися до владних кабінетів, щоб заявити про себе, не можуть. А ще тримала б на жорсткому контролі домашнє насильство. Про це говорять багато, а для викорінення з повсякденного життя роблять недостатньо.

— Наскільки важливе усвідомлене ставлення до своїх прав і обов’язків молодих людей?

— Усвідомлене ставлення формується ще в дитинстві. Я б займалася просвітницькою діяльністю серед учнів шкіл, щоб вони більше знали свої права. Щоб не дозволяли себе ображати за жодних обставин.  Це принижує гідність, шкодить розвитку особистості.

— У правоохоронній діяльності є, мабуть, багато питань, що потребують удосконалення або перегляду.

— Одне з перших за важливістю –– реабілітація осіб, засуджених за злочини. Поясню це на конкретному прикладі. За другою освітою я психолог, і мені було цікаво пройти практику за кордоном, у Чехії. Жила в сім’ї судді Вероніки Граціон, нині депутата Європейського парламенту. Працювала в реабілітаційному центрі для дітей, котрі скоїли різні злочини. І мене дивувало, як вміло в Чехії займалися реабілітацією малолітніх злочинців. Їхня реабілітація тривала не менш ніж три місяці, а в іноді по пів року й рік. Із цими дітьми активно працювали, надаючи різні види допомоги, щоб вони могли безперешкодно ввійти в суспільство і не порушувати закону.

— А як із реабілітацією в пенітенціарних закладах України?

— У нас із цим ще чимало проблем, і ними має займатися Міністерство юстиції. Достатньо запитати себе, чим займаються громадяни, які позбавлені волі на рік, три, п’ять. Здебільшого нічим. Сидять і деградують. І ці в’язні — тягар для суспільства. Потрібно, щоб вони принаймні могли опанувати якесь ремесло. Їх потрібно навчати професій, проводити з ними тренінги, реабілітаційні заходи, які давали б змогу після того, як людина вийде на волю, безболісно інтегруватися у суспільство та в майбутньому не порушувати закону. Якщо цього не робити, то чекати, що колишні ув’язнені стануть законослухняними громадянами, не варто.

Відчувати й усувати загрози

— Хоч ви не перший і не другий рік займаєтеся правозахисною діяльністю, попереду шлях набагато довший, ніж уже пройдений. У зв’язку з цим хочу запитати: наскільки складною уявляєте дорогу, якою доведеться пройти? Які є застороги?

— Мої погляди і на початку професійної діяльності, і нині незмінні. Це робота на утвердження законодавчих норм, що лежать в основі розвинених демократій. І важко перебільшити місце, яке в цьому займає додержання прав і свобод людини. Рух у цьому напрямі — складова євроінтеграції. І якщо хочемо пришвидшити її, то повинні займатися послідовно, не збиваючись із курсу. У цій царині маємо чітко бачити й розуміти всі наріжні камені, відчувати приховані загрози, а якщо трапляються порушення, то в цивілізований спосіб добиватися їх усунення.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»