Напевно, ніколи не знайду правильної відповіді на запитання, чому благі наміри комунальних служб зробити для людей краще зазвичай закінчуються тим, що стає навіть гірше, ніж було. Куди тільки не скаржилася, в кого лишень не запитувала, ніхто не може мені цього пояснити.
Нині в історичній місцевості Чоколівка в Солом’янському районі столиці, де живу вже понад 20 років, маємо суцільні проблеми з підземними переходами.
В одному, що на площі Космонавтів, свого часу багато навіть не років, а десятиліть був такий собі базар-смітник, на який скаржилися до всіх можливих служб ті, хто живе поряд, і ті, хто користується тим переходом, аби потрапити на зупинку транспорту. Адже здолати його було суцільною пригодою: торгівці продуктами і крамом окупували фактично кожен метр. Чого там лишень не продавали: від спідньої білизни до котиків і песиків. Пропонували щодня побутові товари й усілякі продукти, хоч мої рецептори найбільше подразнював запах несвіжих риби та м’яса.
До того ж відходи товарів (бадилля, упаковки з різних кондитерських виробів, зламані ящики, навіть бите скло) накопичувалися там-таки, під ногами перехожих. Продавці не дуже переймалися прибиранням після себе. Ось і доводилося мамам з візками та літнім людям з ціпками долати ті терикони сміття на власний страх і ризик.
Ми, жителі району, ковзалися, падали, бруднили одяг і… скаржилися. Але нас довго не чули. І лише, мабуть, отримавши наказ згори, кілька місяців тому цей імпровізований «базар-вокзал» таки розігнали. Торгівці з переходу зникли, а комунальники навіть прибрали за ними сміття. І я дуже раділа: рибою більше не тхнуло й під ногами стало відносно чисто.
Та радість була недовгою. Бо щойно повернуло на зиму і на вулиці темніти почало значно раніше, виявилося, що освітлення в тому переході немає зовсім. Джерела світла, здогадуюсь, належали окупантам-продавцям. А коли їх розігнали, світло щезло, бо вони забрали його з собою. Тож нині маю інший клопіт: вранці і ввечері доводиться спускатися у той перехід та прямувати ним у буквальному сенсі навпомацки. Бо темно хоч в око стрель.
Кілька разів спостерігала, як перехожі намагаються підсвітити собі під ноги ліхтариками з мобільних телефонів. Та доки знайдуть їх у сумках, доки увімкнуть — рух переходом пригальмовується. Але ж усі поспішають, біжать, штовхаються. І через це просто на моїх очах за останні два тижні у тих переходах розбилося, мабуть, штук з п’ять дорогезних смартфонів — просто вилітали з рук власників, яких натовп спонукав у такий спосіб рухатися швидше, а потім приземлялися на кам’яні східці. Коментарі хазяїв у розпачі повторювати не буду, бо не для друку вони. В такі моменти власники розтрощених гаджетів незлим тихим словом згадують усіх: від двірників до керівника району і навіть Президента. Клянуться, що будуть скаржитися у всі можливі інстанції. І я їм вірю. Але освітлення в тому переході як не було, так і немає досі. Ось так комунальники сподівалися на краще, коли розганяли торгівців, а стало…
Тож згодом я вирішила користуватися іншим переходом — на пів зупинки в інший бік. Торгівці там залишилися, хоча й небагато, рухатися перехожим вони не заважали. А головне — в них було освітлення, кілька лампочок, яких більш-менш вистачало, аби не поламати ноги. Аж раптом…
Здивуванню моєму не було меж, коли на минулому тижні побачила, що такий звичний ще з минулого вечора перехід за ніч перетворився на руїну. І в годину пік, коли люди поспішали на роботу, робітники оббивали там плитку зі стін та підкопували сходи. Дзижчання відбійників, пилюка скрізь і терикони битої плитки — таким став тепер другий підземний перехід мікрорайону. Просто поле битви. Та хочеш потрапити на зупинку маршрутки — доводиться долати весь той гармидер. Без варіантів. Єдине, що трохи примирює з дійсністю, — світло для робітників у тунель провели, тож галасно, брудно, але хоч не темно.
Щоранку та щовечора люди на зупинці обговорюють, що ж це робиться, чому саме зараз і коли врешті скінчиться. Так, цей перехід вже давно волав про те, що в ньому слід зробити ремонт. Бо сходи потрощені, стіни облізлі та розмальовані незрозумілими графіті. Ще й зі стелі періодично сипалося. Та мене, як і всіх, хто користується тим переходом по кілька разів на день, дивує, чому комунальники району взялися робити ремонт саме нині — ближче до зими, коли вже холодно, ще й дощі періщать чи не щодня.Чому не можна було зробити це влітку, коли діти не ходили тим шляхом до школи, та й більшість жителів району пороз’їжджалися у відпустки?
Сусіди мені пояснили, що все просто: комунальникам району слід до нового року освоїти кошти, надані керівництвом на благоустрій навколишніх територій. Як встигнуть, то й премію можна до Різдвяних свят отримати. А що людям ходити незручно — такими дрібницями вони точно не переймаються. Як і їхнє керівництво.
А ось мені, як і сусідам, щоранку, виходячи з дому, доводиться вирішувати складне питання: куди сьогодні краще піти — праворуч, а може ліворуч? І обирати, як кажуть, котре лихо менше. Адже у нас тепер як у казці: праворуч підеш — у темряву потрапиш, ліворуч повернеш — у бруд і гармидер.