У перші січневі дні в музейній кімнаті «Робочий кабінет Василя Симоненка» завжди велелюдно. До редакції газети «Черкаський край» (колишня «Черкаська правда», де працював поет) приходять молоді й досвідчені шанувальники таланту Василя Симоненка. Нещодавно тутешній музей поповнився новими експонатами. Експозицію назвали «З родинного архіву. Неопубліковане». Тут представлено приблизно 50 рукописних раритетів.

Цього начальство не могло допустити

Перенесімося на мить у ті роки, коли ще живою була Василева мама. Про них яскраво згадував черкаський журналіст Петро Жук, один з небагатьох поетових друзів: «Так уже повелося: на сьомий день нового року в невеличкій, але затишній світлиці Ганни Федорівни, матері Василя Симоненка, збираються колишні працівники газети «Молодь Черкащини», з якими починав Симоненко свій шлях на журналістській стежині, найближчі друзі, з якими учився Василь. І світлиця сповнюється тоді гамором, як це часто буває, коли збираються друзі, а господар десь затримується. Здається, ось відчиняться двері — і він кине з порога: «Вибачте, знову підвів автобус, — а в очах — хитрувата іскринка. — Ви знаєте, яку оце штукенцію я бачив...» І починає повільно розповідати про ту штукенцію, плавно, з незмінним м’яким полтавським «л». Від чого мовлення ставало ще чарівнішим».

Того вечора друзі йшли до Миколи Сніжка, від нього по черзі — до всіх колишніх працівників «Молоді Черкащини». І так о третій-четвертій годині ночі всі, хто працював у «Молоді Черкащини», збиралися у повному складі. Започаткував традицію Василь Симоненко тоді, коли вийшла його казка «Цар Плаксій і Лоскотон».

Василь Симоненко народився 8 січня 1935-го і прожив лише 28 років. Та хоч би скільки літ минуло від того трагічного дня, коли поет відійшов у вічність, хоч би скільки лишилося людей, які мали щастя спілкуватися з ним, його присутність відчувається завжди. Хіба не про наше сьогодення, звертаючись до України, сказав Василь ось цими рядками:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Як зазначив у передмові до першого тому поезій академік НАНУ лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Іван Дзюба, цих рядків боялися, довго і вперто вдавали, що їх не існує. «Але вони є, — пише науковець, — і будуть, вони вічні, бо в них право бути собою. Немає в них ніякого протиставлення когось комусь, немає заперечення великої історичної ролі Америки (чого начальство не могло допустити) чи Росії… Суть проста й незаперечна, як біблійна істина: «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті».

Так він назавжди увійшов в історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами, ліричним звучанням творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів.

Коли поезія і журналістика — одне ціле

У редакцію газети «Черкаська правда» Василь Симоненко прийшов студентом факультету журналістики Київського держуніверситету, тут двічі проходив практику. У липні 1957 року прибув за направленням, його призначили на посаду літературного працівника відділу культури. Тут він працював по березень 1960 року. Публікації розміщував і під власним прізвищем, і псевдонімами — В. Левада, В. Щербань, В. Василенко. Василь Симоненко ставився до своєї журналістської діяльності з особливою відповідальністю, розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді.

«У колектив Симоненко ввійшов, ніби в ньому був із самого початку створення редакції, кажуть колеги. Ніби одвічно в кімнатці в кутку висів його вилинялий сіро-невиразного кольору плащ, старенький капелюх. І неначе одвічно з’являлися на шпальтах газети замальовки і рецензії, підписані В. Щербань чи В. Симоненко. Поезія і журналістика не розмежовувалися у Василя, — згадував Петро Жук. — То була органічна єдність. Із журналістського блокнота народжувалися неперевершені його поезії «Жорна», «Дід умер», «Тополя», «Конвалії», «Баба Онися».

Із почутого в дорозі, під час журналістських зустрічей, занотованого в записнику народжувались опісля і його дошкульні, гострі й влучні сатиричні рядки «Мандрівки по цвинтарю». 1960-ті були роками ламання старих уявлень, реорганізації, пошуків. Як журналіст, що був завжди у самій гущі подій, Симоненко занотовував бачене, почуте. І можливо, з часом із цих записників з’явилися б нові сатиричні рядки на кшталт «Заячого дробу» чи гостросюжетні поеми, новели. Це були звичайні нотатки — почутого, побаченого, кимось переказаного, а іноді й навмисне перекручені повідомлення.

Він не любив галасливості, метушні, притаманних частині молоді. Ставши газетярем, відчувши поруч таких самих закоханих у справу людей, розкрився, як квітка під сонцем. Щоправда, Василь як на нинішній день нетиповий автор. Не він просив надрукувати власні поезії, а його просили. Нашому відповідальному секретареві Лілії Шитовій доводилося правдами і неправдами видобувати вірш для публікації. «Нехай іще полежить, — стримано одбувався він від наполягань. Вони ще недовершені».

«Ми з нею йшли доріжкою у житі…»

Про нову виставку сповіщає оголошення перед входом у старовинне приміщення. У фоє на тематичних вітринах за склом можна побачити світлини поета, рукописи, його редакційне посвідчення. У самій кімнаті, як і колись, у куточку плащ та капелюх, на вітринах — його книжки. Та найцікавіше, як на мене, — ще не опрацьовані науковцями поетові зошити-конспекти. Прошу погортати один з них. Знаходжу на сторінках студентських зошитів вірші. Між тезами з історичного матеріалізму вигулькують рядки: «Ми з нею йшли доріжкою у житі, вона вінок тримала у руці...» Зошит датовано 1955 роком. На іншому аркуші вже рукою Ганни Федорівни: «Бачиш, сину, кажуть люди, що лежачого не б’ють. А тебе б’ють і мертвого. 22.08.1971 року».

На пожовклих аркушах, в учнівських зошитах можна прочитати спогади матері Василя Симоненка про те, з якими складнощами вона переоформляла пенсію. Приїхала в Черкаси із села на Полтавщині, де працювала в колгоспі, а довідку про це взяти було складно, бо нібито не вистачало трьох років стажу. Друзі Василя Симоненка тоді допомогли, й Ганна Федорівна отримала-таки пенсію.

Як розповіла екскурсовод кімнати-музею Ніна Симоненко (дружина покійного поетового сина Олеся), родина має матеріали Василя Симоненка, які ще належить упорядкувати. В Україну з Канади на кілька днів приїздила онука Василя Симоненка Мирослава. Вона упорядковує творчий спадок поета. Кілька днів побула, дещо встигла зробити, й так деякі рукописи потрапили до фахівців Черкаського обласного краєзнавчого музею, під егідою якого й працює музейна кімната в редакції газети.

На багатьох нотатках написано «перевірено». Ніна Симоненко пояснює, що, мабуть, все це писала Ганна Федорівна, коли в неї хтось брав матеріали, й потім повертав. Можливо, нотатки були цікаві спецслужбі. Після того Ганна Федорівна дбайливо складала матеріали у валізу. Ганна Щербань померла 29 березня 1998 року, відтоді деякі зібрані нею матеріали, залишені родині у спадок, ніхто не переглядав.

— Таких невпорядкованих течок три. Там матеріали, датовані 1952 роком, зошити за 1956-й. Валіза пережила затоплення (коли затопило хату), частина матеріалу постраждала, — пояснює Ніна Симоненко.

— Яку цінність у цьому вбачає родина?

— Для Мирослави це насамперед спогади про її діда. А з науковців цими матеріалами тривалий час чомусь ніхто не цікавився. Дуже багато рукописів бабуся Ганна свого часу передала в музей. Нині, коли дещо розмістили на сайті музею та в соцмережі, почали телефонувати зі Львова й Києва зацікавлені науковці та митці. Побільшало й відвідувачів, дехто з дослідників був уперше в кімнаті-музеї. На мій погляд, у матеріалах є твори, яких не друкували, але потрібно, щоб цим займалися спеціалісти, які досліджують його творчість і можуть фахово це визначити. Є не лише вірші, а матеріали для періодики. Важко сказати, чи це були варіанти того, що виходило у пресі, чи зовсім не публікувалося — для цього слід звернутися до періодики, яка зберігається в архівах. Як-от знайдений в архіві родини матеріал про БМУ-27, яке в той час будувало хімічний гігант — черкаський «Азот».

Можна побачити в архіві й аркуші з рядками цифр. За припущенням, так автор працював над формуванням майбутньої збірки віршів. Усі ці матеріали варто досліджувати, аби достеменно з’ясувати факти біографії поета, ще раз поцінувати його творчу спадщину.

Несказане лишилось несказанним

Після урочистого вручення щорічної всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка в січні її лауреати за традицією відвідують музейну кімнату. Як повідомив Володимир Поліщук, голова конкурсної комісії з присудження Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка, нещодавно підбито підсумки конкурсу на здобуття премії 2021 року. Лауреатами в номінації «За кращу першу поетичну збірку» визнано Валерія Власюка (м. Черкаси) за збірку поезій «НЕ моя, НЕМО я»; в номінації «За кращий художній твір» — Михайла Сидоржевського (м. Київ) за книжку поезій у прозі «Візерунки на пергаменті часу» та Миколу Слюсаревського (м. Київ) за книжку поезій «Жива мішень». Тож цьогорічні лауреати премії, завітавши до кабінету поета, зможуть побачити тут нові експонати, зануритися в епоху, коли він творив, побачити, як працював над текстами.

Матеріали, вперше представлені на огляд громадськості, становлять значний літературознавчий та бібліографічний інтерес, репрезентують творчий пошук митця та епоху. Поетові рукописи охоплюють різні періоди життя і творчості: навчання у Києві, робота в Черкасах, характеризують тематично-змістові пріоритети автора у хронологічному вимірі, наголошують музейники.

Палке поетичне слово нашого земляка, пронизане високою напругою епохи, стає для кожного ближчим і значимішим саме тут, у кабінеті, де творив Митець. І як тут не згадати рядки Ліни Костенко:

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось

несказанним.

А щоб заховане в рукописах та щоденниках, ще не сформоване, свого часу не довершене все-таки долинуло до нас, потрібно працювати музейним дослідникам його життя і творчості й літературознавцям та біографам. Упевнений, воно відкриється світові у всій красі й актуальності.