Директор музею-квартири
Павла Тичини, правнучка поета
Тетяна СОСНОВСЬКА
Павла Тичину подарувала світу Чернігівщина. Його витончені й оригінальні вірші з особливою, лише йому притаманною ритмікою та кольоровою гамою стали шедеврами світової поезії. Багатогранність його творчого дару, підсилена неповторною ліричністю, особливим складом душі глибокоінтелігентної, освіченої людини, робить надзвичайно привабливою і саму особистість поета. Яким він був у житті? Що любив? Що не сприймав? Про це розмовляємо з правнучкою поета, директором літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини Тетяною Сосновською.
— Пані Тетяно, українські дітлахи змалку, ще не знаючи такого автора, як Тичина, залюбки декламують його вірші: «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», «Гаї шумлять…». А коли ви почали сприймати Павла Григоровича як поета?
— Відколи себе пам’ятаю, в усі вихідні дні Лідія Петрівна нас запрошувала приїздити до них на вулицю Рєпіна, тепер це Терещенківська, або разом з ними виїжджати в Кончу-Заспу на дачу. Дуже довгий час я не розрізняла Павла Григоровича — поета і Павла Григоровича — родича.
Я змалечку знала, що в їхній квартирі бігати й галасувати не можна, бо Павло Григорович працює. Відчувала, що якийсь бар’єр між ним і мною є, але не могла збагнути чому, намагалася щось вигадати, щоб йому на очі потрапити, ну, хоча б прошмигнути мимо його кімнати, аби він мене побачив. По-справжньому я усвідомила, що Тичина — видатний поет десь у шостому-сьомому класі, коли мені вперше треба було сісти і хронологію його життя на багато сторінок написати. Коли сиділа писала, думала: «Боже, я ж цього не знала і цього не знала…».
.jpg)
Коли Павло Тичина працював, у домі панувала тиша. ФотоУкрінформу
Зозуля поза часом
— Які б ви відзначили основні риси, притаманні роду Тичин?
— Якщо взяти найближчих родичів поета, — братів, сестер, племінників, — це переважно трудоголіки і творчі люди, хоча траплялися й відверті ледарі, які все життя безсоромно спекулювали прізвищем. Що є то є, як і в кожній родині. Але здебільшого ніхто собі за мету не ставив матеріальні статки і збагачення. Тобто люди жили тим, що їм дало життя, освіта й інтелект. Було таке, що й розлучалися, і дітей без чоловіків ростили. Моя прабабця Пелагея померла, лишивши шестеро дітей-сиріт. Чоловік її з горя почав заглядати в чарку. Написав Павлу Григоровичу: «Мені так важко цих дітей утримувати. Це ж ваша кровиночка, візьміть хоч когось». Тичина забрав 13-річну Марію, мою бабусю. Вона кілька років жила при ньому.
Втім, він був добрим дядьком для всіх племінників, особливо осиротілих. От у архіві читаєш лист: «Добрий день, дорогий дядько Павло! Я навчаюся, живу в гуртожитку. Іде зима, у мене немає черевиків. Ми вчимо такі-то предмети…». Читаєш наступний лист: «Добрий день, дорогий дядько Павло! Дякую вам за допомогу, я теплі черевики вже купив!»
— А яким Павло Григорович запам’ятався особисто вам?
— Дуже інтелігентним, витриманим, шляхетним. Я його не уявляю на військовій службі. Мені важко повірити, що він міг би стукнути по столу кулаком чи підвищити на когось голос, вживати нецензурні слова. Він ніколи нікого не міг образити. Якщо в квартирі на Рєпіна (де зараз його музей) заводилася мишка, то бралася склянка, підпиралася сірничком, а під неї клався шматочок смаженого сала. Зранку, коли чули дзенькання — мишка зловилася. Потім вона урочисто і зі всією можливою обережністю випускалася на волю: Павло Григорович завжди пильнував, щоб їй не заподіяли нічого лихого і випустили на подвір’ї живою.
Колись ми в Кончі-Заспі гуляли і він повів мене показувати бобрів. Я була дуже вертлявою і «випадково» наступила на маленького вужика. Після того на все життя зареклася щось живе ображати, бо вислухала таку лекцію: «Ну як так можна? Тебе вдома чекають мама й тато. Ми повернемося. А от вужика теж чекають рідні. А ти його роздавила і він не прийде. Батьки будуть без нього гірко плакати. І що ж вони робитимуть без своєї дитини?»
Мені запам’ятався годинник із зозулькою, якого Павлу Григоровичу хтось привіз у подарунок з Москви. Ті ходики ніколи правильно не показували час, тому що господар збив на них різьбу, розважаючи дітвору, котра приходила в гості. Варто було комусь із малечі заковерзувати, як Тичина підводив його до годинника і крутив стрілки, доки не вискакувала зозулька. Дітям це страшенно подобалося.
— Є якась історія в біографії поета, яка вас особливо зворушила?
— Так, це випадок в Одесі. Тичину — на той час уже відомого поета і громадського діяча — супроводжувала містом ціла делегація. А він усе просився відвідати свого старого вчителя малювання Михайла Жука. Його не хотіли туди вести, бо немічний чоловік лежав у запущеній, неприбраній квартирі. І все-таки Павло Григорович наполіг. Усі, хто прийшов разом з ним, були глибоко вражені, коли київський гість, переступивши поріг, у своєму новому дорогому костюмі опустився на коліна просто на брудну, запилену підлогу перед ліжком свого вчителя і поцілував йому руку…
«Не для вас я Вкраїну люблю…»
— На зустрічі із закоханими в поезію чернігівцями було видно як ви переймаєтеся вшануванням пам’яті Павла Тичини. Коли до вас прийшло переконання, що вам хочеться досліджувати життя і творчість поета? Це був поклик крові чи громадянська позиція?
— Напевне, більше громадянська позиція. У мене завжди лежала душа до математики й фізики. Тому закінчила механіко-математичний факультет Київського держуніверситету. Коли Лідія Петрівна померла, у квартирі Тичини мамі запропонували створити його меморіальний музей. Я продовжую її справу, хоча, чесно кажучи, у свій час дуже сумнівалася й боялася йти із звичної викладацької роботи. Це був важкий крок. Мені й хотілося там бути, бо я в тій квартирі виросла, тож мала моральне право покласти руку на кожну річ і постояти біля неї. Але було лячно щодо перспективи водити екскурсії. Втім, мама і колектив музею дуже мені допомогли. Моя перша екскурсія замість години тривала дві, тому що хотілося розповісти про такого Тичину, яким він насправді був.
— Ви цікавитеся, що думає про поета сучасна молодь?
— Звісно. Коли приходять до музею старшокласники, ми до них звертаємося: «Вам по 17-18 років, перед вами відкритий світ. Та чи можете ви сказати: «Я понад усе люблю Україну і готовий заради неї на все»?
Ніяковіють, хіхікають. Тоді починаємо розповідати, що Тичина був усього на рік-два за них старший. Навчався в земській школі, в бурсі, у семінарії — лише російською мовою. Дітей карали навіть за те, що вони спілкувалися між собою українською на перерві. І в таких-от умовах у Павла Григоровича з’явився прекрасний триптих про Україну, один з віршів завжди читаємо старшокласникам. Ось, наприклад, цей:
Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? —
Нещасний народ,
його гірке життє:
Темнота та голод…
Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити,
за що так кохать?
Не знаю, не знаю! — але я люблю,
І сили свої всі я їй віддаю.
Їй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її… Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю,
за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою...
Розповідаємо, як у 1914 році молодий Тичина принципово працював лише в українських виданнях, хоча в російськомовних платили значно більше. Однак він мав у душі те, що не вимірюється грошима. Він бідував, заробляв такі мізерні кошти, що не міг навіть квартиру собі винайняти і ночував при редакції. Був період, коли взагалі у ванній кімнаті спав. Але залишався вірним своїм ідеалам. Хіба це не вищий прояв патріотизму? Після цього спостерігаємо вже зовсім інші обличчя і очі у наших відвідувачів.
— Які ще нові приємні події чекають на цьогорічне 120-річчя Павла Григоровича?
— Окрім того, що вийшов подарунковий збірник його поезій та аудіокнига, збірник віршів земляків поета з Бобровиччини — як подарунок від Павла Григоровича, ми хочемо зробити приємність ще й маленьким читачам. Це буде кілька книжечок з дитячими віршами Тичини. Мене дуже радує вихід фільму «Посвята Павлові Тичині» (режисер Олег Бійма) та ювілейної срібної монети Павла Григоровича (художник Володимир Атаманчук). Радує те, що в Пісках дедалі впорядкованішою стає школа його імені. На вході ми вирішили розмістити портрет юного і красивого поета: нехай дівчата закохуються в молодого Тичину! І, звісно, в його вірші!
З ІСТОРІЇ ІМЕНІ
— Це Павло Григорович дав мені ім’я! А було ось як. Мій дідусь по татовій лінії у роки війни був підпільником на залізниці в Ніжині і загинув. Тому тато вирішив назвати мене Вікторією — на честь Дня Перемоги. Минуло трохи часу після моєї появи на світ, і на прохання Павла Григоровича його дружина Лідія Петрівна запросила молоде подружжя в гості.
Мама розповідала, що на той час ні в кого не було особливих статків. Вона знайшла десь у закомірку шапочку — завелику як для немовляти, зате з мереживом! Загорнули, пакуночок такий принесли, поклали на дивані. Лідія Петрівна кличе: «Павлусю, іди подивися: Орися дівчинку принесла!». Прийшов Павло Григорович, кинув оком. Запитав: «Як будете називати?». А тато: «Вікторія!» Павло Григорович: «Вікторія? Угу…» — розвернувся й пішов. Мама згадувала: «Ми такі спантеличені сиділи — він ніяк не прореагував: чи сподобалась ти йому, чи не сподобалась. Я тоді навіть до голови не могла взяти, що для нього немовлята — просто собі живий пакуночок. Адже своїх дітей у нього не було. Я сиджу, переживаю. Через якийсь час заходить Павло Григорович, глянув на пакуночок: «Ну, я думаю, це буде Тетяна». І знову розвернувся й пішов. Ну і як після цього було не записати тебе Тетяною?»
Уже через багато літ після того, як Павла Григоровича не стало, мама з Лідією Петрівною розбирали меморіальну бібліотеку і знайшли там старі святці — церковний календар, де було підкреслено: 25 січня — день великомучениці Тетяни.
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна СОСНОВСЬКА. Народилася 28 січня 1962 року в м. Києві. Закінчила Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка. Заслужений працівник культури України, радіожурналіст (веде авторську програму на радіоканалі «Культура»), директор Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві. Відома публікаціями, в яких досліджуються біографія і творчість Павла Тичини.
Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»