Хто з нас не любить роздивлятися старі сімейні світлини, приємно дивуючись тому, якою красунею була молода бабуся, а отого, одягненого у стилі ретро, юнака довелося бачити вже сивим і з бородою. Але уявіть собі відчуття, коли сімейним альбомом слугує …виставкова зала в музеї за сотні тисяч кілометрів від дому. Просто вражаюче!
«Хата» — це звучить гордо!
Приблизно такий драйв відчули, прибувши до Чернігова, нащадки роду відомих на Лівобережжі банкірів, освітян та меценатів Ґалаґанів з Америки і Франції — пані Єлизавета Блейк та пан Михайло Ламздорф-Ґалаґан. І причин для шквалу емоцій було багато. По-перше, вони побачили портрети представників восьми (!) поколінь своїх предків і велике зібрання картин одного з них — Григорія Ґалаґана, чиїм ім’ям, природно, і названо обласний художній музей. Недаремно родове помістя Григорія Павловича в селі Сокиринцях Срібнянського району через його пристрасть до збирання творів українського, російського та західноєвропейського мистецтва сучасники називали «українським Парнасом».
По-друге, троюрідні брат і сестра, не відаючи про існування одне одного, рухалися кожне своїм шляхом, з’ясовуючи: чи справді в далекій Україні існує розкішний родовий палац Ґалаґанів, чи то бабусині фантазії? А потім було знайомство і незабутній спільний приїзд у Сокиринці…
…Ми розмовляємо в кабінеті директорки художнього музею Ірини Ральченко. Пан Михайло — чорнявий, кремезний — дуже схожий на свого прадідуся з портрета, а пані Єлизаветі дісталися у спадок тонкі риси іншої гілки роду.
«Моя бабуся жила в Парижі, а я з батьками — в Іспанії. Ми й бачилися всього кілька разів. У мене були власні хлопчачі інтереси, тому зовсім не цікавився історіями про Ґалаґанів, — розповідає пан Михайло. — Я працював у туризмі, був по маківку занурений у свою роботу. А коли помер батько, мені дісталися його папери. Там були спогади дідуся — тоді почав шукати Сокиринці. І раптом відкрився сайт…»
Можна тільки уявити, наскільки це вразило чоловіка, коли він побачив розкішний палац з парком, скульптурами, оглядовими майданчиками. Приїхавши, був дуже зворушений, підіймаючись сходами, якими колись давно ходив його маленький батько. «Я пам’ятаю свою бабусю і просто бачу її у тих стінах!» — каже схвильовано.
Вони були впевнені, що через катаклізми, котрі пережила Україна після революції 1917 року, від родового гнізда не лишилося й сліду. А тут така краса. «Нічого собі із-буш-ка», — вимовляє з ноткою гумору пан Михайло. — «Хата!» — поправляє його заокеанська сестра. — Бабуся казала, що «дім» по-українськи — хата».
«Не відповідай мені англійською!»
Брат із сестрою готові до землі вклонитися своїм рідним за те, що навчали їх мови предків. «Дідусь із бабусею весь час наполягали: «Говори російською! Не відповідай мені англійською!» Тепер я зрозуміла, який великий подарунок від них одержала: приїхати на землю предків і вільно спілкуватися з людьми!» — каже пані Єлизавета. Її історія пошуків родового помістя подібна до братової: після смерті мами залишилися документи, що розповідали про маєток у Сокиринцях. У той час пані Єлизаветі виповнилося 70 років, і діти та внуки їй сказали: «Хочемо зробити тобі особливий подарунок на день народження. Поїдемо в Україну!»
Вони не знали, чи знайдуть у Сокиринцях рідні стіни, втім, в Інтернеті випало посилання на Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Ґалаґана. Там була розповідь і про родову колекцію картин, тож у будь-якому разі їхати був сенс. Коли пані Єлизавета зателефонувала до музею і назвала своє ім’я, щаслива директорка вигукнула: «Я так мріяла про те, щоб хтось знайшовся!»
Під час того візиту, відвідавши музей, з’їздили й до Ялти, звідки рідні певного часу відбули у своє заморське життя. Вони всі служили в Петербурзі і три роки не могли виїхати з країни, де після революції їм не було місця. За словами пані Єлизавети, 6 місяців дідусі й бабусі чухкали на поїзді — у вагонах для корів. 6 років прожили в Югославії.
Перед тим як покинути рідні краї, Костянтин Ламздорф-Ґалаґан побував у Сокиринцях. Тоді, в 1919 році, в родовому маєтку було організовано музей поміщицького побуту. Знайшлися люди, котрі поважали доброго пана, і його таємно пустили до палацу, дозволивши забрати найцінніше. Він ухопив родинний архів. У наступний приїзд на батьківщину предків 2010 року нащадки славетного роду передали художньому музею унікальні світлини та документи саме з того архіву.
Нинішнього року для поїздки в Україну була особлива причина: побачити відреставровані портрети прадідуся й прабабусі — подружжя Костянтина та Катерини Ламздорф-Ґалаґанів. У них було троє синів: Сергій, Павло і Микола, середульший з них — дідусь пана Михайла, наймолодший — пані Єлизавети. На своє 16-річчя вона одержала від матері перстень, котрий передавали з покоління в покоління. На портреті чітко видно цю коштовність на пальці прадідуся — ще одна родинна історія одержала підтвердження.
«Живу в штаті Колорадо, займаюся трохи садом, готую борщі. У мене є син і онуки, — скромно повідала про своє життя пані Єлизавета. — Я їм розповідаю про наш рід, тепер маємо підтвердження, що то не легенди. 16-річна Серена сказала, що їй на весілля я мушу зшити український костюм. І мову вони обов’язково мають вивчити».
Пані Єлизавета довго сиділа на стільці навпроти портрета свого прапрапрадідуся Григорія Ґалаґана. Напевне, думала про те, як рід, почавшись за чоловічою лінією, вигадливо вильнув убік і продовжився за жіночою. А може, уявляла, як її внучка Серена через кілька десятків років зауважуватиме вже своїй онучці: «Не відповідай мені англійською!»…
ПРЯМА МОВА
Ірина РАЛЬЧЕНКО,
директор Чернігівського обласного художнього музею
імені Г. П. Ґалаґана:
— Наш музей молодий, нині йому виповнюється лише 30 років. Ми щиро радіємо візитам пані Єлизавети і пана Михайла. Передані ними папери із сімейного архіву справді безцінні. Тепер наші відвідувачі можуть побачити зафіксовані на фотоплівку зображення трьох синів Костянтина і Катерини Ламздорф-Ґалаґанів — і в дитинстві, і в дорослому віці, день весілля Миколи й Софії — дідуся й бабусі пані Єлизавети та ще багато інших моментів життя. Дуже цінний оригінал журналу «Столица и усадьба» 1914 року, де докладно, з багатьма світлинами розповідається про палац Ґалаґанів у Сокиринцях.
Єлизавета БЛЕЙК:
— Наші діти думали, що розповіді про палац — то все казки, дрім (мрії) бабусі. Але коли приїхали в маєток, були просто шоковані. Тут така краса! Не гірше, як у Романових!
Михайло ЛАМЗДОРФ-ҐАЛАҐАН:
— У дорозі ми зустріли 60-річних американців зі старенькою мамою. Бабусі — 94 роки, вона вже сама й ходити не може, але попросилася в Україну. Вони збираються пробути тут 6 місяців. Дуже зворушливо.
Щодо Ґалаґанів, то нині їх лишилося всього п’ять, і більше не буде. Бачте, як воно виходить: після козацького прокляття минуло 6 поколінь Ґалаґанів, і на сьомому рід згас. Ламздорфів-Ґалаґанів теж 6 поколінь минуло, а на сьомому народилися самі дівчата…
РОДОВА ЛЕГЕНДА
Прокляття до сьомого коліна
Приїхавши в Україну, пані Єлизавета і пан Михайло дізналися багато про своїх предків. Зокрема, почули й цю історію.
Представники козацько-шляхетського роду Ґалаґанів були переважно достойними людьми. Лише один із них виявив підлу натуру, переметнувшись під час Північної війни від гетьмана Івана Мазепи на бік російського царя Петра І. За це полковника-зрадника було пожалувано шаблею і золотою табакеркою.
Як з’ясувалося згодом, марнославство і жорстокість — дуже небезпечна суміш. Історія Гната Ґалаґана, котрий підняв руку на святая святих козацтва — Січ, є підтвердженням цього.
… Тільки засіріло, як у січову церкву почали сходитися козаки на ранкову молитву. Одні молилися за удачу в бою, інші — за здоров’я стареньких батьків, у когось перед очима стояла усміхнена дівчина з полум’яніючою маківкою у чорнявих косах… А за мить криваві маки розквітли і в церкві, і навколо неї — то увірвався Гнат Ґалаґан з царським військом. Сам він лютував більше за інших, убиваючи козаків і здираючи шкіру з ще живих. Тих, хто героїчно захищався і вцілів, було посаджено на палі і пущено по Дніпру. Тоді козацькі характерники прокляли супостата до сьомого коліна…
Хоч яким містичним здавався б цей давній переказ, найжахливішим є те, що прокляття справді збулося. Рід ¢ала∂анів за чоловічою лінією перервався якраз на сьомому коліні, коли трагічно помер 16-річний Павлусь — єдиний син Григорія Ґалаґана, ім’ям якого названо Чернігівський обласний художній музей. Тоді, коли невтішний батько пішов услід за сином, рід продовжився за жіночою лінією: племінниця Григорія Павловича (донька рідної сестри) Катерина разом з чоловіком — графом Костянтином Ламздорфом — царським указом від 1 вересня 1894 року одержали дозвіл на подвійне прізвище Ламздорф-Ґалаґан, на яке мав право старший в роді нащадок.