500 років тому, 8 вересня 1514-го, 30-тисячне військо Литви, Польщі та України під проводом князя Костянтина Острозького дощенту розбило 80-тисячну армію московитів.
Російська пропагандистська машина, звісно, навіть не дискутує про цю дату, у кращому разі просто замовчуючи її. А ось рівняни, навпаки, вирішили звернутися до Президента України та Верховної Ради із пропозицією відзначити її на національному рівні.
— Десятиліттями північні сусіди нав’язували нам комплекс меншовартості, стверджуючи, що українцям нема чим пишатися, що ми були, є і завжди будемо лише незначною частиною великої імперії. Натомість історія сама дає нам шанс: перемога під Оршею дуже важлива для відновлення історичної справедливості в умовах постійної інформаційної війни з Росією. І навіть символічна: адже тоді, як і нині, українці спільно з цивілізованим світом протистояли московській агресії. Ми перемогли 500 років тому, переможемо й тепер, — упевнений голова Рівненської обласної ради Михайло Кирилов.
Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське було однією з найбільших держав тогочасної Європи. Хоч литовці становили меншість її населення: до складу князівства входили переважно білоруські й частково українські землі. Офіційною мовою вважалася руська, що містила елементи не тільки білоруських, а й українських говірок. Тож у певному сенсі князівство продовжувало політичні й культурні традиції Київської Русі. Тому українці та білоруси, принаймні їхня еліта, сприймали його як «свою державу».
У період середньовіччя саме Волинь була осердям української аристократії: тут зосереджувалися володіння знаних князівських родин. Особливо виокремлювалася династія Острозьких. Її глава князь Костянтин (1460—1530) уславився насамперед як талановитий полководець та вмілий адміністратор.
Наприкінці 1512 року між Великим князівством Литовським та Московією спалахнула нова війна за українські й білоруські землі, яка тривала ціле десятиліття.
Переломним її моментом стала битва під Оршею в ніч із 7 на 8 вересня 1514 року.
Московське військо прагнуло взяти реванш за поразку від армії Великого князівства Литовського і Руського 1508 року. Однак раптовий марш «литвинів» (так тоді називали не тільки етнічних литовців, а й білорусів та українців) з Вільна під Оршу змусив нападників відступити на лівий берег Дніпра. Це була нова тактика волинського князя Костянтина Острозького, який командував об’єднаним військом. Він навмисне імітував відступ, натомість завівши супротивника під залп своєї артилерії. Тож розгром московської армії був тотальним: понад 30 тисяч війська знищено чи втопилося у Дніпрі, близько 8 тисяч потрапили в полон. Окрім того, в полоні опинилося 37 бояр, 2 тисячі дворян, захоплено багаті трофеї, зокрема всі московські прапори. Серед трофеїв знайшли й тисячу кайданів, які Василь ІІІ приготував для вояків Великого князівства.
— Та не судилося вільним духом людям ті кайдани одягнути, — розмірковує письменник та філософ Петро Кралюк. — Битва під Оршею — безцінний історичний досвід спільних зусиль різних народів Центральної Європи у боротьбі за свободу та незалежність. Тоді експансія Московського царства зупинилася на століття. І цей досвід, і тактика ведення бойових дій дуже знадобилися б нам нині, коли не лише Україна, а й світ постали перед новою московською загрозою та імперськими амбіціями Кремля. Якби ж то князь, який, до речі, в Україні був незаслужено забутим, воскрес і розповів про все з перших вуст…
Тоді звістка про битву під Оршею миттю облетіла європейські країни і стала потужним імпульсом для нового сплеску патріотизму. Населення Вільна (сучасний Вільнюс) вітало князя, на його честь тут збудували тріумфальну арку, через яку він на чолі свого війська в’їхав у столицю Великого князівства. Було видано чотири брошури латиною та німецькою, а учасник битви, учень знаменитого художника Лукаса Кранаха Старшого, створив картину «Битва під Оршею». На полотні він відтворив різні моменти битви, і тому князя Острозького зображено там аж тричі. Одне з кращих баталістичних полотен доби Відродження й нині милує око відвідувачів Національного музею Польщі у Варшаві.
— Поетичний опис Оршанської битви, в якому прославляється князь Острозький, є у Волинському короткому літописі. Автор «силу велику московську» прирівнює до «раті татарської», наголошуючи, що ця битва була своєрідним цивілізаційним конфліктом між Європою та Азією, — каже народний депутат Олег Осуховський. — Вважаю, що відзначення славетної дати на державному рівні поверне українців до переосмислення власної історії, в якій були такі великі перемоги. Тому разом з депутатом Панькевичем ми ще торік внесли на розгляд Верховної Ради законопроект «Про відзначення 500-ї річниці битви під Оршею», в якому зокрема запропонували провести урочистості на території Рівненської та Волинської областей, міжнародну наукову конференцію в Острозькій академії, виготовлення ювілейної монети та навіть будівництво пам’ятника князеві Острозькому у столиці. Звісно, що пам’ятник тепер мусить зачекати, але ж докопуватися до правдивої власної історії, яка відкриває шлях до цивілізаційних процесів у Європі, нам ніхто не заважає й через п’ять століть!
ДОСЬЄ «УК»
Нинішня Орша — це місто обласного значення у Вітебській області Білорусі з населенням 125 тисяч, великий залізничний вузол. Якщо приїдете сюди на екскурсію, вам розкажуть не лише про битву 1514 року, яку білоруси вважають однією з найвизначніших в історії країни, а й про те, що під час Великої Вітчизняної війни тут відбувся перший залп реактивних мінометів «Катюша». І, звісно ж, покажуть меморіальний комплекс «Катюша».
ПРЯМА МОВА
Микола БЕНДЮК,
історик та мистецтвознавець:
— Щороку Україна відзначає чергову річницю битви під Берестечком. Це правильно, але ж ця битва була для нас програшною. Натомість Орша — одна з наших славетних переможних сторінок. Російські історики намагаються знівелювати значення цієї перемоги. Насправді вона дуже важлива не лише для України. Московський князь тоді загарбав Смоленськ, почалися набіги на інші території. Якби не битва під Оршею, що повернула хід історії, окупація тривала б.
Сергій РИБАЧОК,
голова Рівненської
облдержадміністрації:
— Першу картину про битву під Оршею написано в ХVI столітті. Нині, через п’ять століть, ми стали свідками того, як у рівненській галереї «Євро-арт» київський художник Юрій Нікітін в онлайн-режимі почав писати нове полотно. Це буде той самий князь Острозький, але компетентні поради щодо його образу зможуть давати фахівці.
На написання батального полотна зазвичай витрачається багато часу. А тут автор планує завершити роботу вже до 15 серпня. Саме на таких прикладах маємо творити моральний дух нації нині. Це лише яскравий початок Східно-Європейського форуму «500-річчя перемоги під Оршею». Ще в низці заходів, серед яких наукова конференція, «круглий стіл» на політичну тематику, організатори планують задіяти ті міста, якими колись володіли князі Острозькі. Заплановано також зустріч послів Польщі, Литви та Білорусі, серія презентацій. Усі доброчинні акції будуть спрямовані на допомогу українським військовим. Одне слово, сама історія прийде на допомогу сучасникам.
Ігор ПАСІЧНИК,
ректор Національного університету
«Острозька академія», Герой України:
— Непересічна постать Костянтина Острозького залишає ще чимало простору для дослідників і науковців. Найвідоміший як талановитий полководець, це був мудрий політик і меценат православної культури. І, звісно ж, один із найвпливовіших магнатів Великого князівства Литовського.
Авторитет князя був настільки великим, що найважчі для суду справи між магнатами й шляхтичами король і сейм довіряли лише йому. Це попри те, що чимало можновладців на момент його гетьманування перейшли в католицтво.
Цей авторитет грунтувався не лише на багатстві, а насамперед на послідовному обстоюванні прав православних громад та їхній меценатській підтримці. З 1491-го до 1530 року лише в Острозі князь спорудив п’ятибанну Богоявленську церкву та Троїцький монастир, збудував Острозький та Дубенський замки, надав кошти на розбудову Межирицького монастиря, на його прохання Дубно отримало від короля Магдебурзьке право.
Він постійно передавав церквам України, Литви та Білорусі ікони, посуд, хрести.
Тож логічно, що Костянтина Острозького поховано у головній святині східнослов’янського православ’я — Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
Ми в Google+