Звичайно, цю операцію не порівняєш із Битвою за Дніпро чи «Багратіоном». Але бої тут, у степу, були не менш жорстокими: радянська армія втратила близько 280 тисяч вояків, вермахт недорахувався 13 дивізій… Один з рубежів, який конче треба було здолати, — легендарна Савур-могила…

На Міус-фронті домінувала висота 277,9

Для багатьох поколінь ця висота була символом Вітчизни. Її оголошено пам’яткою старовини і героїчного українського епосу. Проте найвідомішою Савур-могила стала в роки Великої Вітчизняної війни, особливо в 1943-му — під час звільнення Донбасу. Висота 277,9 — так значилася вона на оперативних картах і в бойових донесеннях. З неї в добру погоду навколишня територія проглядається на 30–40 кілометрів.

Відомо, що запекла битва за Донбас розгорілася влітку 1943 року на підступах до міста Сніжне на річці Міус. Цей рубіж, за заявою Гітлера, мав стати «новим державним кордоном Німеччини, недоторканної і непорушної». Савур-могила була важливим опорним пунктом гітлерівського Міус-фронту. Як свідчать документи воєнних років, фашисти прагнули тут помсти за Сталінград. Його основу становила 6-а армія, сформована замість розбитої 6-ї армії Паулюса. Номери її з’єднань і полків були ті самі, що і в розбитих під Сталінградом.

Правий берег Міусу, який утримували гітлерівці, зручний для оборони: він вищий за лівий, має багато обривів, висот, ярів. Вони зробили з цієї території суцільне неприступне укріплення, яке складалося з трьох смуг. Головна, завглибшки до 11 км, проходила по західному берегу річки Міус. По всьому передньому краю тут тягнулася лінія траншей з винесеними вперед осередками для стрільців і кулеметними майданчиками. У деяких місцях від першої траншеї, на відстані 200–400 метрів, була друга, а подекуди і третя траншеї.

Як на передньому краї, так і в глибині оборони побудували багато дзотів і дотів із залізобетонними ковпаками. Підступи до головної смуги оборони перегороджували дротяними загородженнями в два-три, місцями і в десять рядів, а також протипіхотними і протитанковими мінними полями. Глибина мінних полів сягала 200 м, а щільність — 1800 мін на один кілометр фронту.

Другу смугу оборони підготували по лінії Червоний Кут — Мануйлове — річка Кринка, а далі Мокрий Єланчик до Таганрозької затоки. Між першою і другою смугами була проміжна позиція, що складалася із системи опорних пунктів. На підступах до кожного з таких пунктів, якщо не було природних перешкод, створювали протитанкові рови та інші інженерні загородження.

Третя смуга оборони супротивника проходила на схід від Донецька й далі на південь по річці Кальміус на відстані 40–50 км від Міусу.

В газеті «Правда» від 3 вересня 1943 року про ці події писали: «Чорні лінії оборони, пов’язані між собою нескінченними ходами повідомлення, ланцюги дотів і дзотів, по всьому фронту і в усю глибину, кулеметні гнізда й гнізда рухомої артилерії, що взаємно прикривають одне одного, створюють багатошаровий вогонь... дротяні загородження, мінні поля, керовані і мертві, — все це диявольське нагромадження військ, техніки, угвинченої в камінь, уритої в землю, називалося Міус-фронтом».

Загалом Міус-фронт налічував понад 800 опорних пунктів, серед яких височіла Савур-могила — головний спостережний пункт ворога.

«Мертву голову» відтягнули з Курської дуги

Південний фронт під командуванням Ф.І. Толбухіна готувався до вирішальної битви за Донбас. Він мав відтягнути частину військ супротивника від Курського виступу і скути їх на Міусі. У складі фронту діяли 5-а ударна, 2-а гвардійська, 28-а, 44-а, 51-а армії. З повітря їх підтримувала 8-а повітряна армія.

17 липня 1943 року о 4 годині 45 хвилин почалася артпідготовка, й о 6 годині частини Південного фронту пішли в наступ. Сколихнувся Міус від вибухів, здригнулася земля. Побачивши реальну загрозу розвалу оборони на Міус-фронті, німецьке командування почало використовувати всі резерви 6-ї армії, аж до навчальних команд і будівельних батальйонів. Також перекидали війська з Курської дуги: танкові дивізії СС — «Рейх», «Мертва голова», а також 3-ю танкову дивізію, які були оснащені новітніми танками «Тигр», «Пантера», «Фердинанд». Однак фашистські війська зазнали великих втрат.

18 серпня 1943 року настав довгожданий день нового наступу радянських військ. До цього часу приготування до третього прориву Міус-фронту і розгортання боїв за визволення Донбасу було закінчено.

О 6 годині ранку розпочалася артпідготовка. Годину міномети і «катюші» посилали свої снаряди і міни на укріплену оборону ворога. Не встиг припинитися шквал артилерійського вогню, як над переднім краєм супротивника з’явилися літаки. Ще тривало бомбардування, а вже рушили танки. Піднялася піхота. Попереду йшли сапери, які показували дорогу танкам через мінні поля.

Особливо запеклі бої йшли за село Дмитрівку. 20 серпня наші війська вели вже бої на рубежі Степанівка — Савур-могила — Артемівськ. 21–24 серпня у боях в районі Артемівська, Кринички, Семенівки дивізії, що наступають, 5-та ударна армія, розгромили війська 6-ї армії супротивника і почали розвивати наступ на схід. 29 серпня закінчили приготування для взяття Савур-могили.

Командування Південного фронту надавало велике значення оволодінню висотою.

В ніч з 29 по 30 серпня полки 96-ї гвардійської стрілецької дивізії посилено готувалися до її штурму. Над полем бою плив передранковий туман. Вогонь припинився з обох боків. Група дивізійних розвідників під командуванням молодшого лейтенанта Г.П. Шевченка робила третю спробу прорватися на Савур-могилу. Їм вдалося піднятися на вершину, де був споруджений бліндаж — спостережний пункт супротивника. Зайняли оборону.

Розвиднилося. Гітлерівці виявили на висоті 277,9 розвідників і відкрили вогонь з усіх видів зброї. Не встигли замовкнути гармати, як в атаку пішли ворожі автоматники. Вони атакували знову і знову.

Молодший лейтенант Шевченко був важко поранений. Він змочив власною кров’ю натільну сорочку, прикріпив її до палиці і вставив між каменями. Над Савур-могилою замайорів червоний прапор. Після загибелі Шевченка командування взяв на себе старшина Сергій Корабльов.

О 8 годині 30 хвилин 291-й гвардійський стрілецький полк вийшов до підніжжя Савур-могили, а згодом підійшов 295-й гвардійський стрілецький полк. У ніч на 31 серпня гітлерівці, залишаючи поранених, стали панічно відходити. Легендарну Савур-могилу взято.

1 вересня 1943 року були звільнені міста Сніжне, Красний Луч, Штерівка. А 8 вересня — Донецьк.

На згадку про мужність і самопожертву воїнів на Савур-могилі спорудили меморіальний комплекс.

ДОВІДКА «УК»

Савур-могила — курган заввишки 277,9 м над рівнем моря, за 12 км на південь від міста Сніжне, на кордоні трьох областей — Луганської, Донецької та Ростовської області Російської Федерації. Розташована в межах регіонального ландшафтного парку «Донецький Кряж». Слово «савур» походить від тюркського «сауыр» — степова височина зі згладженим вершком круглої форми, наче кінський круп (дослівний переклад тюркського слова «сауыр»). Народна етимологія пояснює її назву як назву могили козака Савура або Сави (чи Савки), який загинув на височині в нерівному бою з ординцями. Є й інші легенди.

Микола БРИВКО,
член Національної спілки краєзнавців України
для «Урядового кур’єра»