Так уже повелося, що тему Чорнобиля у нас здебільшого порушують у квітні, перед Днем пам’яті про трагедію. Після 26 числа медійні голоси різко стихають і лише вряди-годи десь щось чорнобильське може зринути в різних інтерпретаціях. До певної міри це й зрозуміло, бо якісь рани за понад двадцять років могли зарубцюватися, а по живому дерти боляче… На жаль, Чорнобиль болітиме ще довго, бо нести його хрест — не перенести багатьом поколінням українців.
Щиро кажучи, наше видання також не претендує на вичерпність чорнобильської тематики, хоч за новинами в цій сфері намагаємося стежити. Нещодавно у пресі із трохи абстрактним посиланням на фахівців Національної комісії з радіаційного захисту населення промайнуло повідомлення, що, мовляв, частина 30-кілометрової зони відчуження навколо АЕС і саме містечко Чорнобиль уже придатні для постійного проживання людей. Очевидно, спираючись на це, тридцять п’ять колишніх жителів Чорнобиля попросили уряд допомогти переселитися назад…
Чимало подивувавшись із цього приводу, зателефонував у Вінницю, де тепер мешкає колишній редактор чорнобильської районки, давній товариш і наставник Микола Петрович Лаціс. Погомоніли про те, про се, і я переказав йому вичитану новину. Бо знаю, що душа в нього не перестає щеміти за, з дозволу сказати, дочорнобильським Чорнобилем, де минула молодість, де народилися і зростали сини… Після паузи Микола Петрович тільки й мовив: їм що, немає чого в Києві робити?
Уже згодом, на брифінгу, в. о. голови Державного агентства з управління зоною відчуження Дмитро Бобро наголосив, що, попри зміни в радіаційній ситуації, повернення людей для постійного проживання в зоні відчуження поки що неможливе. Хоч у науковців є різні думки з приводу того, чи можна господарювати на цих землях, за нашими розрахунками, південні околиці Чорнобильської зони можна буде заселяти людьми не раніше, ніж через 20—30 років, зауважив посадовець. Уже тепер там є відносно чисті райони, але з певними «плямами» радіації. Проте в сам Чорнобиль повернутися не можна буде ніколи.
Як відомо, в Україні законом закріплені відповідні радіаційні норми: для населення — 1 м3в на рік, для працівників зони — 1,2 м3в. При постійному проживанні в зоні доза зовнішнього опромінення людини становитиме 2,5 м3в на рік, що значно перевищує допустимі межі. А якщо ще й вживати вирощені на забрудненій радіацією землі продукти, доза внутрішнього опромінення становитиме понад 5 м3в на рік, стверджують спеціалісти. Як же тоді персонал, який обслуговує зону? Д. Бобро пояснив, що люди працюють вахтовим методом і харчуються виключно чистими продуктами, завезеними з-за меж зони відчуження.
Окрема тема — самосели. За даними Держагентства, їх налічується приблизно 200 чоловік, половина з них мешкають у Чорнобилі, інша — на тих самих південних околицях зони. Здебільшого це люди похилого віку, і вивозити їх звідти було б негуманно, бо стрес від переселення може гірше вплинути на їхнє здоров’я, ніж проживання в зоні відчуження, вважає посадовець. Родичі можуть приїжджати до них у гості, але не більш ніж на п’ять днів, уточнив він.
Загалом же в керівництві зоною вважають, що з відчужених 2 тисяч кв. км 200—300 кв. км згодом можна буде повернути людям. З наступного року певні ділянки дозволять засіяти технічними культурами і зводити конструкції для генерації електроенергії, повідомив Дмитро Бобро. Але території, вражені ізотопами трансуранових елементів, ніколи не стануть придатними для проживання. Тож Чорнобиль ще довго залишатиметься болем — якщо не назавжди.