Відпустка. Щоразу її передчуття наповнює душу світлим піднесенням та ейфорією. Але тим, хто наважується провести тиждень-другий на вітчизняних курортах, складно буде обійтися без ложки густого дьогтю. Маю на увазі мало не панічний жах від усвідомлення майбутнього контакту з рідною залізницею. Найгірше те, що така картина повторюється рік у рік.

Можливо, комусь і посміхається фортуна, пропонуючи фірмові потяги із сучасними охайними вагонами й комфортабельними купе. У випадку ж вашого покірного слуги, як-то кажуть, «не з нашим щастям». Торік вояж до Феодосії ще вдалося так-сяк витримати з успіхом 50 на 50. А от цьогоріч торований маршрут видався майже дорогою до пекла. Чи то пак — дорогою у пеклі.

З першою сходинкою до тамбура спала думка: потрапив у додатковий потяг, нашвидкуруч сформований у спекотний сезон масових відпусток. Про веселу перспективу подорожі сповіщало й оголошення, яке в ХХІ сторіччі видається неперевершеним анахронізмом: «Кондиціонер відсутній». Це, либонь, щоб у пасажирів не виникало зайвих претензій до провідника.

Як наслідок — нещадні протяги, що гуляли коридором і купе, лякаючи пригнічених пасажирів ймовірним нежитем чи бронхітом. Під час руху все хитається, дзижчить, тріщить, аж серце теленькає. Того й дивися, відваляться двері чи полиця впаде на голову.

Відверто кажучи, такий вагон не має права не те що називатися купейним, а взагалі курсувати на маршрутах. Бо цим самим пасажирів наражають на реальну небезпеку здоров’ю та життю. А чого ж іще чекати від морально й технічно застарілого рухомого складу? Родом він із 50 - 60 років минулого століття, і нині його місце давно має бути на звалищі, а не на рейках.

Залишалося лише заздрити пасажирам зустрічних фірмових поїздів, чиї купе й плацкарти просто сяяли новизною. Хоча й сам прямий потяг на Феодосію не є тимчасовим. Що ж, може, такими виявилися окремі вагони? 

Аналогічна ситуація випала й на зворотному шляху. Але не будемо порівнювати плацкарт такого ж віку з так званим купе, щоб зайвий раз не лякати читачів. Річ тут не лише у порівняннях із сучасними стандартами, а у віковічному ставленні держави до власних громадян.

За її «сприяння» ми історично звикли задовольнятися малим і радіти крихтам, коли верхи ділили і владарювали. Скажімо, їздили кілька десятиліть у теплушках і тваринних загонах — поїздите ще. Корона не спаде, бо ж її просто немає. І так досі у більшості сфер життя. На жаль, відлуння людиноненависницького режиму не вдалося витравити із психології і за 20 років незалежності. Скільки ж їх ще повинно минути, аби наші громадяни відчули себе на своїй землі справді по-людськи?

Нещодавно віце-прем’єр-міністр — міністр інфраструктури Борис Колесніков  пообіцяв співвітчизникам, що за 6-7 років технічний рівень українських залізниць нарешті зрівняється з європейськими стандартами. Почекаємо, нам не звикати. А поки що дуже хочеться, аби керівництво Укрзалізниці і шести її підрозділів подивилося на світ не з вікон службових мотрис, а крізь засмальцьовані шибки давно списаних вагонів.