Довго вважали, що історія першого і тривалий час єдиного в СРСР вищого військово-навчального закладу із підготовки командирів для сил протиповітряної оборони розпочалась у 1919 році, коли створено Школу стрільби по повітряному флоту. Однак попри намагання більшовиків вести літочислення від пострілу «Аврори» і жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді, насправді ще 8 грудня 1914-го саме в цьому місті на базі Офіцерської електротехнічної школи розпочали заняття майбутні фахівці абсолютно нових на той час підрозділів, покликаних боротися проти небезпеки з неба — аеропланів, дирижаблів, повітряних куль. Саме з цієї дати веде свою історію Житомирський військовий інститут ім. С. П. Корольова.
У ролі валізи без ручки
Далеко не кожен навчальний заклад може похвалитися сторічною історією. Не менш промовисто, що майже 400 його випускників стали генералами, тобто в середньому четверо за кожен рік діяльності училища. Серед уславлених вихованців — командувачі військ протиповітряної оборони, загальновійськові воєначальники, зокрема генерал армії Сергій Штеменко, чия книжка спогадів «Генеральний штаб у роки війни» досі залишається однією з найчесніших і найфаховіших серед численної мемуаристики. До речі, автор знаменитих документальних творів про невідомих героїв і захисників Брестської фортеці Сергій Смирнов — теж випускник зенітно-артилерійського училища, яке із січня 1968 року стало зенітно-ракетним, а з 1973-го змінило назву на «радіоелектроніки ППО».
Усі ці перейменування були відображенням процесу глибинних змін у системі протиповітряної оборони, де на зміну артилерії прийшли зенітно-ракетні комплекси, завдяки вмілому використанню яких саме офіцери — випускники Житомирського училища збили у 1960 році американський літак-розвідник U-2. Згодом обов’язковою ланкою ППО, об’єднаної з ракетно-космічною обороною, стали супутники, які з навколоземної орбіти відстежували запуски балістичних ракет, що убезпечувало від безкарного ядерного удару та стало основою мирного співіснування двох різних за ідеологією супердержав.
Після розвалу СРСР військове училище, що спеціалізувалося на підготовці фахівців для надпотужної системи ППО в умовах холодної війни, опинилось у становищі валізи без ручки. Надто багатьом серед тодішньої політичної еліти здавалося, що Україні достатньо потішних військ для парадів, тож нема сенсу марнувати кошти на навчання молодих офіцерів, оскільки тривало масштабне скорочення збройних сил. У результаті у 1996 році унікальний навчальний заклад, яким могла похвалитися далеко не кожна з колишніх радянських республік, перетворили на… військовий факультет радіоелектроніки при Житомирському інженерно-технологічному інституті.
Проте вже за кілька місяців стала очевидною вся абсурдність цього рішення. Отож вишу повернули статус самостійного військового інституту радіоелектроніки, в якому він діяв рівно 10 років. 2007-го з волі чергової команди реформаторів Житомирський військовий інститут ім. С. П. Корольова став структурним підрозділом Національного авіаційного університету, а з 2013 року і донині — Державного університету телекомунікацій, хоч розташований у Житомирі й виконує важливі для держави та її оборони завдання, далекі від цілей вишу, до якого номінально приписаний.
Під благовидним прикриттям — чужі інтереси
Однак найважчі часи настали, коли мудрагелі у високих кабінетах вирішили, що професійні захисники Вітчизни — занадто дороге задоволення для України. Тож фахівців для чи не найінтелектуальнішого виду військ стали навчати за принципом, фактично аналогічним системі підготовки… офіцерів запасу. На перший погляд, ідея заманлива, адже впродовж чотирьох курсів вихованці інституту навчались на правах цивільних фахівців, яких теж готують у ЖВІ, й лише старшокурсниками майбутні офіцери одягали курсантські погони й починали освоювати суто військові дисципліни. Однак, як наголошує начальник інституту генерал Юрій Даник, року спеціалізованого навчання замало навіть для підготовки висококваліфікованого сержанта, не кажучи вже про фахівця, покликаного поєднувати навички стройового офіцера із глибокими знаннями радіоелектроніки, телекомунікацій, автоматизованих систем розвідки і управління.
Пересвідчившись у марності апеляцій до здорового глузду вищого керівництва держави, у Житомирі не змирилися з долею, а продовжували готувати кадри для армії належно, хоч навіть першу військову форму майбутнім офіцерам доводилося купувати за власний кошт. Зате цього року, коли в умовах неоголошеної війни Україні довелося згадати про потреби оборони, вихованці відразу трьох курсів інституту урочисто прийняли військову присягу й нарешті стали повноцінними курсантами.
Зайве пояснювати, що це стало дієвішим прикладом патріотизму і військової честі, ніж сотні фахово підготовлених промов, під прикриттям яких цілеспрямовано руйнували обороноздатність держави.
У нас нема зерна неправди за собою
Так історично склалося, що чимало військових частин, у яких традиційно стажувалися випускники інституту, дислокувались у Криму. Отож багатьом старшокурсникам ЖВІ, які проходили практику на нині анексованій території України, довелося зіткнутись із «вєжлівостю» посланих туди Путіним «зелених чоловічків». Тож цілком об’єктивною атестацією патріотів, яких виховує кузня кадрів у Житомирі, стало їх представлення до нагород.
Нині викладачі й старшокурсники виконують вже значно складніші й відповідальніші завдання у зоні проведення АТО. Йдеться про практичне застосування власноруч створених та сконструйованих іншими безпілотників і про відпрацювання реального бойового застосування єдиної автоматизованої системи оперативного управління силами і засобами військ, у якій задіяні навіть елементи космічного моніторингу. Зайве пояснювати, чому розповіді про вже конкретні досягнення у розробленні апаратно-програмного забезпечення, покликаного, образно кажучи, фіксувати і відповідно реагувати на супротивника, небагатослівні і вкрай обачні, хоч, як із зрозумілою гордістю заявляють в інституті, похвалитись є чим.
Важко не звернути увагу, що свої безпілотники, які у бойових умовах довели перевагу навіть над вже серійно продукованими іноземними, інститутські фахівці називають макетами. Причина не в показній скромності, а в чіткому усвідомлені сумного і тривожного факту, що одиночні зразки, виготовлені переважно на іноземній елементній базі, стануть зброєю лише після запуску виробництва на потік.
Не гріх нагадати, що навіть на Донбасі йдеться не стільки про втрату дотаційної вугільної галузі, яка просто не потрібна Росії з її покладами нафти і газу, скільки про знищення перспективних і високоінтелектуальних підприємств промислово-оборонного комплексу, на чільному місці серед яких флагмани радіоелектронної галузі — Донецький НДІ комплексної автоматизації, КБ «Топаз» у Торезі, ВАТ «Юність» у Краснодоні. Навіть у Житомирі свого часу діяли знамените виробниче об’єднання «Електровимірювач» і не менш режимний НДІ радіосистем. Нині на більшій частині території першого — торговельно-розважальний комплекс, що, за чутками, належить одному з міністрів часів Януковича, а будівлю НДІ перетворили на руїни, щоб за безцінь прихватизувати мальовниче місце на березі річки.
Тож від того, як швидко вище керівництво держави оцінить ситуацію та вживе адекватних заходів, без перебільшення, залежить доля країни. В усякому разі, важко не підтримати переконаність лауреата державної премії України в галузі науки і техніки доктора технічних наук професора Юрія Даника, що очолюваний ним військовий інститут має стати базовим для створення в Житомирі потужного науково-виробничого та випробувального центру. Тим більше, що для цього є всі передумови: від дислокації тут кращої в країні аеромобільної бригади та наявності поблизу міста кількох спеціалізованих полігонів до військового аеродрому та ще вцілілого промислового потенціалу, здатного у стислі терміни налагодити випуск потрібної армії високотехнологічної продукції.