Майже 60% усіх поранень і травм, яких зазнали українські воїни в зоні АТО/ООС та під час широкомасштабної війни, становлять поранення кінцівок. Однак точну цифру тих, хто втратив на російсько-українській війні руки чи ноги, вам не назве ніхто. В інтернеті я знайшов лише торішні дані: у червні 2022-го, наприклад, міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко заявив, що протезування та реабілітації через втрату кінцівок потребують понад 500 бійців.

Але встановити протез, додають лікарі-практики, — половина справи. Потрібно навчити колишнього воїна користуватися новою кінцівкою, що не менш складний виклик, аніж втрата руки чи ноги. Сьогодні і надалі розповідатиму про хоробрих українських воїнів, які знайшли в собі сили пройти складний шлях післяампутаційної реабілітації й не підкоритися немічності. Ці мужні люди доводять усім здоровим, що за своє повноцінне (наскільки це можливо) життя потрібно боротися. Щодня! Так, як колишній розвідник Роман Кашпур, який, втративши під Мар’їнкою ногу, підготував себе до Лондонського марафону і пробіг на ньому на протезі 42 кілометри з українським прапором в руках.

Стрільба з лука… зубами

Киянин Сергій Храпко участі в марафонських забігах не брав. Але без лівої руки та лівої ноги зміг завоювати бронзову медаль на торішньому чемпіонаті України зі стрільби з лука. А на чемпіонаті Києва — срібну. Ці змагання майже нічим не відрізнялися від тих, у яких беруть участь здорові спортсмени. Хіба що стріляв Сергій… зубами сидячи в інвалідному візку.

Звісно, познайомитися з такою сильною духом людиною мені було не лише приємно, а й почесно. І ми домовилися з колишнім старшим солдатом 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Сергієм Храпком зустрітися біля торговельного центру на Теремках у Києві. Він пообіцяв під’їхати туди о 14-й годині після тренувань у спортзалі, яких не міг пропустити. Бо, як пояснив уже під час зустрічі, у Львові проходитимуть відбірні змагання Invictus Games, в яких він мріє взяти участь.

Ветеран АТО був пунктуальним, і о 14-й я вже сидів у салоні його іномарки. Забігаючи наперед, скажу, що наша розмова вийшла дуже цікавою. Раніше я мав певний досвід спілкування з людьми, які втратили на фронті кінцівки, а тому запитаннями не змушував Сергія ніяковіти чи почуватися якось некомфортно. Головне (в цьому не раз уже переконався) — не демонструвати жалість у розмові: відчувати емпатію до покаліченого воїна — це нормально. Але потрібно старатися продемонструвати колишньому операторові-навіднику БМП-2 підтримку. Протезовані люди — повноцінні члени нашого суспільства, ще й зі спортивними заслугами.

Одне слово, спілкування у нас вийшло невимушеним і толерантним. Тому дізнався багато не лише про Сергія, його сім’ю, захоплення, а й про плани на майбутнє.

Світлодарський напрямок

Сергій народився в Києві. Тут закінчив школу, працював на підприємстві з виробництва дитячих меблів. Звідси в січні 2015 року його призвали до війська, або, як сказав, офіційно мобілізовували.

Спочатку проходив навчання в «Десні», а згодом потрапив до 30 омбр: захищав на фронті світлодарський напрямок поблизу села Луганське на Донеччині. На жаль, повоювати довго не довелося: в травні 2015-го під час стандартного затяжного обстрілу (росіяни вкотре порушили чергове перемир’я) зазнав серйозного поранення.

«Руку відірвало одразу, я її навіть побачив, — Сергій якось буденно про це сказав. — А далі — все в уривках: евакуація до Бахмута, госпіталі в Харкові, Києві. Лікарі ще хотіли врятувати ногу, але не вдалося.

Протезування проходив у столиці, за кордон тоді ще не відправляли. Але мені пощастило пізніше потрапити до Австрії через волонтерський проєкт. Нас четверо туди поїхало: Вадим Довгорук з Кіровоградщини з потрійною ампутацією, Анатолій Фатєєв із Броварів та Володимир Ковальський з Бучі Київської області. В обох війна забрала по дві ноги.

До речі, тепер розповідають більше про важкопоранених бійців. А я таких бачив ще у червні — липні 2014 року з Іловайського котла, донецького аеропорту.

Що все в одну мить змінилося для мене — це ще мало сказати. Головне, був щасливий, що залишився живим.

Одразу став працювати над собою. Добре знав, що ніхто, крім мене, цього не зробить. Тож повернувшись із фронту, пішов на колишню роботу, але працював на ній не меблевиком-складальником, а менеджером. Тепер мені 46 років, двоє дітей: Катруся, якій 9, та Єгор (12 років) живуть зі мною. А з колишньою дружиною не склалося».

Широкомасштабна шокувала

У тому, що росіяни не зупиняться на Луганську й Донецьку, Сергій був переконаний на сто відсотків. Але гадав, що рашисти полізуть на нас знову зі сходу України. Коли ж ворог пішов на Київ з півночі, здивувався.

Людина, якій ампутували ліву ногу та ліву руку із суглобами, і протези кріпляться фактично до живота та плеча, містом особливо не набігається. Ходити на протезі було можна, а ось сидіти важко: робити все потрібно було повільно та обережно, щоб утримати рівновагу. Лівою рукою Сергій майже не користувався, а тому її протез слугував як естетичний елемент.

«Усі навантаження лягають на праву ногу та праву руку, — Сергій знову якось спокійно про це говорить. — Тому під час повітряних тривог нікуди не ховався. Перебував у власній трикімнатній квартирі на першому поверсі, з якої було дуже важко кудись евакуйовуватися. Вважаю, що пощастило. До речі, житло зі стандартним набором меблів отримав від міської влади. Автомобіль 2021 року отримав разом із шістьма важкопораненими киянами.

Уже звик до своєї інвалідності. Очікую лише визволення України та закінчення війни. Форму нечасто ношу, бо фізично це незручно.

Із побратимами з 30 бригади спілкуюся, але чимало хлопців, з якими служив, уже загинули. Звісно, хотілося зробити для них щось корисне, і я почав допомагати волонтерам збирати каски для воїнів, бронежилети. Коли завіз дітей в Австрію, вирішив провести там піший марафон. Зібрав у Відні тоді, пригадую, певну суму коштів на автомобіль для армійців.

Нині вже продуктивно працюють благодійні фонди. Тож те, що роблю для війська, — малесенька частиночка. Але не сиджу без діла. Дізнався, що 27 лютого 2022 року, захищаючи Бучу, загинув мій побратим Володимир Ковальський — пам’ятаєте, з подвійною ампутацією ніг. Анатолій Фатєєв волонтерить у Броварах, Вадим Довгорук, контрактник, професійний військовий, перебуває на Кіровоградщині, теж допомагає воїнам».

«Чи я дурніша за паровоза?»

Звісно, Сергій Храпко теж згадує війну, коли боїв у перші роки не було. Здебільшого, каже, росіяни нас обстрілювали. А після Дебальцевого встановилася лінія фронту.

«У нас було багато перемир’їв, які ворог постійно порушував. Навіть місцеві жителі це добре розуміли: одна бабуся (наші позиції були неподалік її хати) казала: «Чи я дурніша за паровоза й не бачу, звідки на мене летять снаряди?» Ми періодично теж відповідали на ворожі обстріли (не без цього), щоб русня не нахабніла. Одне слово, кожен старався чесно виконувати свій обов’язок. Я теж на фронт їхав не по нагороди».

І нині колишній старший солдат 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького Сергій Храпко намагається бути чесним, жити за совістю. Свій день він розпочинає з відправлення дітей до школи, згодом іде у спортзал. Магазин? Сам ходить, сказав: на візку, який постійно возить в багажнику автомобіля.

Я, до речі, хотів було запропонувати Сергієві зайти в магазин. І він, мабуть, це відчув, бо дострибав на одній нозі до багажника, витягнув звідти свій візок і поїхав по покупки. Я — вслід із фотокамерою. Сергій брав товари на полицях і вкладав їх у торбинку за спиною.

«Ось про те, щоб інвалідові було зручно в магазині, ніхто не потурбувався, — сказав ветеран. — Бо щоб попхати поперед себе звичайний візок для покупок, у мене рук не вистачить. Тією, що маю, приводжу в дію свій інвалідний візок».

Уже коли прощалися, дуже хотілося сказати Сергієві: «Одужуйте!» Але потім із сумом констатував, що втрачених кінцівок уже не відростити, навіть якщо бажати від щирого серця. Проте якщо людина із протезом чи на візку з’являється в публічному місці, вона вже певною мірою одужала.