ГОСТРА ТЕМА

Технічний стан вітчизняної служби крові загрожує здоров’ю і життю пацієнтів

Нині в Україні офіційно визнано лише 21 випадок зараження людей через компоненти і препарати крові. Однак фахівці зазначають, що йдеться лише про видиму частину айсберга, бо чимало хворих можуть роками носити в своєму організмі вірус гепатиту С чи ВІЛ-інфекцію не підозрюючи про це. Не менш складно у випадку зараження довести, що саме препарати, покликані нести порятунок, стали причиною смертельної небезпеки.

Першопричина біди — в дефіциті донорів?

За словами головного лікаря Житомирського обласного центру крові, президента Всеукраїнської Асоціації служби крові України Анатолія Чугрієва, нині українців від гострого дефіциту донорської крові рятує лише відносно низький рівень її використання в лікувальній практиці. Так, якщо в західноєвропейських країнах потреба в еритроцитах становить 35 доз на 1 тисячу населення, то у нас — лише 5. Насамперед завдяки цьому за значно меншої кількості донорів (ВООЗ рекомендує 35—40 осіб на 1 тисячу населення), службі крові України вдається забезпечувати потреби невідкладної медичної допомоги в повному обсязі.

Не менш проблемна ситуація з якісним складом контингенту донорів. Скажімо, в західноєвропейських країнах безоплатне і добровільне донорство є основним джерелом забезпечення потреб лікувальних установ у препаратах і компонентах крові. Зрозуміло, що такі донори перебувають під постійним медичним спостереженням та ведуть здоровий спосіб життя, до чого спонукає почуття елементарної відповідальності за здоров’я тих, кому знадобиться донорська кров.

В Україні все з точністю до навпаки: у нас частка добровільних безоплатних донорів не перевищує 1%. Зате кожен третій серед тих, хто здає кров, робить це вперше. Зазвичай це або молодь, яка організовано бере участь у Днях донора, або громадяни, які допомагають конкретним пацієнтам — своїм рідним чи добрим знайомим. Зрозуміло, що постійна ротація донорського контингенту та висока частка серед них тих, хто лише вряди-годи здає кров винятково через матеріальну зацікавленість, підвищує ризик потрапляння до лав донорів осіб, що замість порятунку можуть принести лихо іншим.

Здати кров - значить врятувати чиєсь життя. Фото з сайту brspk.ru

Стовідсоткова гарантія — лише на цвинтарі…

— В області створено реєстр донорів та осіб, яким у цьому відмовлено, що не лише пришвидшує пошук людей з потрібними групами крові, а й істотно знижує ймовірність зараження, — розповідає кандидат медичних наук Анатолій Чугрієв. — Однак попри всі наші зусилля, препарати і компоненти крові ще не можуть вважатися абсолютно безпечними.

Це гірке визнання фахівця і науковця, життя якого присвячене службі крові, потребує роз’яснення. Справа в тому, що донори проходять обов’язкове обстеження, яке має виявляти ВІЛ-інфекцію, гепатит С і В, сифіліс.

Однак, як з певним сарказмом визнають медики, стовідсоткову гарантію дають лише на цвинтарі. А якщо користуватись термінологією професіоналів, то на сьогодні практично в усіх вітчизняних центрах крові «використовуються високовитратні технології діагностування з низьким рівнем достовірності тестування». Ця езопова фраза прикриває той сумний і тривожний факт, що, як приклад, у діючому в Житомирі обладнанню з імуноферментного аналізу крові вже понад 12 років, а сам принцип досліджень є морально застарілим, через що він не застосовується в розвинених країнах.

Утім, щоб не бути голослівним, звернімося до всезнаючої статистики, яка свідчить: згадуваний метод тестування дає за рік загалом по Україні 2,5 тис. хибно позитивних результатів чи, іншими словами, виявляє названі вище хвороби у здорових донорів. У відповідь на цілком логічне запитання — яка гарантія того, що така сама кількість інфікованих людей не стали донорами, — фахівці лише розводять руками.

Між тим йдеться про цілком реальну загрозу, бо поширення хвороб, що передаються через кров, з року в рік зростає. Так, наприклад, за даними ВООЗ та вітчизняного Центру безпеки донорської крові ще 2006 року позитивні проби на ВІЛ становили 127 випадків на 100 тисяч здач крові, на гепатит С — 1547, гепатит В — 522. Не важко підрахувати, що загалом кожен 7-й(!) серед тих, хто прагнув стати донором, міг бути носієм вірусів.

Та насправді ситуація ще загрозливіша, бо впродовж певного періоду від зараження до перших проявів хвороби її не виявляють навіть найсучасніші методи тестування. Саме з цієї причини заготовлена донорська плазма підлягає в Україні карантину тривалістю 180 днів, упродовж якого вона зберігається в замороженому стані. Якщо за цей час ніхто з донорів не захворіє, про що він має повідомити сам, компонент крові вважатиметься безпечним.

Ціна питання — смерть…

Навряд чи варто пояснювати, що почуття відповідального випадкового донора-заробітчанина — поняття досить умовне. Тому навіть у законослухняній Західній Європі кров проходить кілька бар’єрів безпеки.

По-перше, це ретельний відбір донорів. Далі тестування крові хемілюмінесцентним методом аналізу, який аналогічний найпоширенішому в Україні імуноферментному, але на порядок точніший. За ним іде дослідження методом генної діагностики, що гарантує виявлення хвороби вже навіть на 5-6 день після зараження, а не на 120-й чи 180-й, як при перших двох. І вже останнім ударом по хвороботворних вірусах, що могли проскочити впродовж лічених днів прихованого перебігу хвороби, стає їхня інактивація в компонентах крові.

Залишається нагадати, що останні два із наведених вище бар’єрів у Житомирському обласному центрі крові немає. Більше того, ніде в Україні не можуть похвалитись установкою вірусної інактивації навіть найпоширенішого компонента крові — плазми. Устаткування з генної діагностики крові, за словами Анатолія Чугрієва, нині є лише в столиці та на Донеччині і Луганщині, де його придбано за кошти місцевих бюджетів. Окрім того, торік Міністерство охорони здоров’я за кошти Держбюджету централізовано закупило п’ять комплектів обладнання для проведення хемілюмінесцентних досліджень.

Найбільше шокує, що ціна питання приблизно 1—2,5 млн грн за кожен із комплектів устаткування, здатного зупинити поширення лиха. Погодьтеся, що це дрібниці порівняно із цілком реальною ймовірністю заразити пацієнтів при переливанні крові та її компонентів невиліковними і смертельними хворобами. Особливо зважаючи на те, що через Житомирщину проходять автомобільні дороги, якими проїжджатимуть гості та учасники Євро-2012. Отож у випадку цілком вірогідних форс-мажорних обставин компенсація за шкоду здоров’ю іноземних громадян виллється щонайменше в мільйони. Однак уже не українських гривень, а євро.

Поки грім не вдарить…

При ближчому ознайомленні зі станом вітчизняної служби крові мимоволі пригадується дошкульний жарт радянських часів: «Які ми щасливі, що не розуміємо, які ми бідні». Та при цьому не лише примудряємося виживати, а маємо вагомі досягнення. Наочне підтвердження — Житомирщина, де серед здобутків очолюваної Анатолієм Чугрієвим установи, і розробка перших в Україні стандартів якості донорської крові та її компонентів, і шість методичних рекомендацій, затверджених Міністерством охорони здоров’я як нормативних документів, і отримання п’яти патентів на винахід.

Водночас через обмежені можливості морозильного устаткування, 60% якого вже відпрацювало свій технічний ресурс, на Житомирщині навіть заготовлену плазму… ніде зберігати! Нині лише 2 тис. літрів із наявних 3,5 тис. цього компонента крові перебуває в області, а решта — на договірних умовах за її межами. Не важко спрогнозувати, що за такої ситуації ріст кількості донорів лише поглибить гостроту проблеми. Отож залишається порадіти, що в цьогорічному бюджеті області нарешті передбачено кошти хоча б для часткового оновлення спеціалізованого морозильного обладнання.

Не менш нагальне завдання — придбання струшувача для зберігання концентрату тромбоцитів, що дасть змогу подовжити життя цього препарату з 12 годин до 5 днів. Вартість устаткування — майже 300 тис. грн. Проте впродовж останніх чотирьох(!) років обласному центру крові бюджетних коштів на придбання обладнання взагалі не виділялося! І це під акомпанемент розмов про необхідність якнайширшого оснащення служби крові України приладами автоматичного плазмаферезу. Переваги цього методу очевидні, бо він дає змогу донору, який раніше міг здавати кров до чотирьох разів на рік, відтепер рятувати чужі життя навіть кілька разів на місяць, бо з його кровоносної системи відбирається лише найпотрібніше — плазма.

Однак на Житомирщині лише третину заготовлюваного обсягу цього компоненту крові отримують в автоматичному режимі, а решту — не рекомендованим для країн Ради Європи ручним методом. Більше того, навіть цей допотопний спосіб нині під загрозою, бо 82% обладнання відпрацювали нормативні терміни експлуатації і потребують термінової заміни.

Отож складається прикре враження, що доки грім не вдарить, у владних структурах навіть пальцем не поворухнуть. А дарма, бо жоден із нас не застрахований від ситуації, коли від наявності компонентів крові залежатиме його життя, а від їх безпеки — вірогідність зараження смертельними захворюваннями.