Є у вітчизняній науці особистості, які визначають її славу і гордість. До таких цілковито можна зарахувати Миколу Скліфосовського (1836—1904). Ще за життя він заслужив світову славу. Він був почесним членом Військово-медичної академії, Лондонського, Паризького, Празького, Будапештського та інших медичних товариств, рад лікарів, наукових закладів. Мабуть, немає такої галузі хірургії, в якій не виявився б його яскравий багатогранний талант.
Піонер вітчизняної стоматології
Він написав понад 120 наукових статей з питань хірургії і травматології, як хірург брав участь у чотирьох війнах. Уперше у світі застосував місцеве знеболювання розчином кокаїну. Відкрив перший рентгенівський кабінет у Росії. Сконструював апарат, який дав змогу підтримувати наркоз під час операції на щелепах і в ротовій порожнині. За допомогою цього апарата він дуже вдало провів таку рідкісну на той час операцію, як резекція (видалення) обох щелеп. Багато методик, якими він користувався в лікуванні поранень грудної клітини, не втратили актуальності й нині.
Небагато людей, навіть медиків, знають, що Микола Васильович був видатним стоматологом. Віртуозно володів технікою проведення стоматологічних операцій. 1879 року на шостому з’їзді російських природознавців висунув проєкт реформи зуболікарської освіти у країні. 1885-го з його ініціативи при факультетській клініці Московського університету було створено приват-доцентуру зубних хвороб.
Уродженець хутора на Херсонщині, дев’ята дитина у багатодітній сім’ї збіднілого дворянина Микола Скліфосовський був головою I Всеросійського з’їзду хірургів, організатором і президентом XII Міжнародного конгресу лікарів. Збудував найдосконаліші у Європі клініки. Працював директором Санкт-Петербурзького клінічного інституту.
Видавав власним коштом кілька медичних журналів, зокрема заснував перший медичний журнал у Москві, редагував журнали «Хирургическая летопись» і «Летопись русской хирургии».
Обсяг роботи, яку виконував Микола Скліфосовський, потребувала певної розрядки. І він її знаходив в рідній Україні в мальовничому селі Яківці на Полтавщині, де бував з родиною влітку після 1871 року.
Мальовнича розрада для душі
Яківці лежать поряд зі знаменитим полем, на якому відбулася Полтавська битва. Село від поля відокремлює ліс. Його посадив Скліфосовський на честь маленької доньки Тамари. Ліс так і називається: Тамарин.
Маєток для Миколи Васильовича у 1870-ті роки придбала його дружина Софія Олександрівна. У них було семеро дітей (троє від першого шлюбу — перша дружина померла молодою від тифу).
Будинок, сад і навіть стайню Скліфосовські зробили світлими й теплими. У маєтку часто грала музика: і старші, й молодші, як і батько з матір’ю, чудово грали на фортепіано й віолончелі. Коли старші діти від’їжджали до Москви чи Петербурга, молодші писали їм листи, в деталях розповідаючи, що діється в Яківцях.
Місцеві селяни господарів маєтку любили. За доброту, за те, що обідом обов’язково нагодують, і ще за те, що господар Микола Васильович усі роки, що жив там, селян лікував безплатно.
Можливо, в Яківцях не знали, що їхнього лікаря Скліфосовського боготворили найвідоміші тогочасні хірурги. Університети вважали за честь, якщо він читав у них лекції.
«Коли я виїду з Петрограда? Та я не знаю, коли! — писав у травні дочці Ользі в Яківці Микола Васильович. — Можливо, виїду цими днями і тоді надішлю вам телеграму, щоб побачитися хоч на вокзалі. Три дні тому міністр фінансів надіслав мені листа, в якому пропонує взяти на себе обов’язки експерта з хірургії на виставці в Нижньому Новгороді. І ось, мабуть, замість поїздки в Полтавську губернію доведеться прямувати на північний схід, а потім уже повернути в Полтаву».
За тим, як він хвилювався через непередбачувані обставини, що завадили його приїзду в маєток Розрада в Яківцях, відчувається, що там він по-справжньому відпочивав. Не випадково бував щоліта протягом 30 років.
Сучасники великого хірурга пишуть, що, приїхавши в маєток, Микола Васильович відразу вдягав вишиванку, крислатого бриля і розмовляв тільки українською і домашніх просив робити так само.
Він ніколи не забував свого коріння й пишався тим, що українець.
Лікував і опікувався садом
Звісно, що в селі він теж приймав хворих, які, щойно довідавшись про його приїзд, поспішали з усіх навколишніх сіл і хуторів. Але Скліфосовський був радий цьому, він любив спілкуватися із простим народом, цінував його довіру до себе як до лікаря.
Приймав пацієнтів, звичайно ж, не як знаменитий хірург, а як звичайний сільський лікар з усіх спеціальностей в окремому будинку в парку при в’їзді в маєток. У цьому парку Микола Васильович збудував школу на 40 дітей із приміщеннями для персоналу. Перед шкільним будинком була «школа фруктових дерев». У ній професор сам навчав сільських дітей прищеплювати дерева й доглядати за ними.
Найкращий його відпочинок був у саду, де він сам підв’язував, прищеплював фруктові дерева, воював із шкідниками саду. Схрещуючи різні сорти яблунь, груш, Скліфосовський отримував ароматні соковиті плоди. Він прагнув довести й довів, що на Полтавщині можуть визрівати фрукти, не гірші за французькі. Ще й нині на території бібліотеки-філіалу №11 Полтавської міської централізованої бібліотечної системи, яка розташована в колишньому гостьовому будиночку Скліфосовського, ростуть і плодоносять виведені ним сортові абрикоси.
У його саду площею понад 600 десятин ріс виноград сортів маделяйне, ізабелла, шасла та інших, були пасіка, зразковий хмільник із дротовим підв’язуванням хмелю. Вільно бігали ручні газелі. А ось котам вхід у сад було заборонено, бо в ньому жило багато птахів, яких господар називав своїми найкращими друзями.
Уявити, яким був маєток Скліфосовського в Яківцях і яким був Микола Васильович у побуті, можна зі спогадів його дочки Ольги. Вона писала, що в їхньому саду росли чудові оливкові дерева із дрібним сріблястим листям, цвіли вони жовтими квіточками — такими духмяними, що всі бджоли зліталися до них і, здавалось, кожне дерево гуде й ворушиться. Група дерев з великими соковитими листками — це волоський горіх. Поряд шовковиця із зеленими ягодами і спілішими рожевими, червоними, чорними. На узвишші красувався кизил з яскравими плодами.
Інвестор з Петербурга
Навколо маєтку Скліфосовського всі схили (а Розрада стояла на узвишші над Ворсклою) засадили дубами, ялинами, кленами, соснами, акацією. Острівки сосен та акації збереглися там досі.
У господарстві утримували велику кількість свійських птахів, великої рогатої худоби, породистих коней, свиней переважно англійських порід. Значні площі відводили під кормові культури. Микола Васильович варив чудове пиво за баварською й чеською рецептурою. Він був фізично міцним, загартованим. В усьому знав міру, був вимогливим до себе й дітей, дуже багато працював. Його працездатність була дивовижною. Тримати себе в тонусі йому допомагали фізичні вправи, щоденні ранкові піші прогулянки й купання у Ворсклі. Подейкують, що він моржував і на Неві в Петербурзі.
Живучи щоліта в Яківцях, Скліфосовський брав активну участь у громадсько-політичному житті полтавців. Які саме питання вирішували з його участю, свідчить його лист до дочки Ольги від 22 грудня 1894 року: «Подачок нових земство не просило, але встигло зробити багато нових справ. Передбачаємо ввести суцільне початкове навчання грамоти в народі, і земство дає для цього кошти; є прекрасний план прокладення у всій Полтавській губернії залізниць, з’єднання їх із станцією Лозовою і багато інших планів. Нарешті вдалося в цьому зібранні виконати давній моральний обов’язок — спорудження пам’ятника М.В. Гоголю в рідному місті його Миргороді. Пам’ятником буде слугувати художньо-реміснича школа імені М.В. Гоголя для гончарного виробництва. Школа ця не обмежиться виробництвом/випалюванням горщиків із глини. Передбачаються тут розвинути і фаянсові та порцелянові виробництва у значних розмірах, усяке глиняне діло до художніх виробів із глини у вигляді теракоту. Підставою для цієї пропозиції слугують: по-перше, Полтавська губернія багата на глину високої якості, зокрема порцелянової; по-друге, місцеве населення (ще запорожці) з давніх-давен володіє мистецтвом випалювання глини, і якщо підготувати майстрів, дати їм змогу ознайомитися з художнім малюнком, то можна розвинути керамічне виробництво в широких і навіть неабияких масштабах».
Микола Васильович оперував тяжкохворих у полтавській губернській клінічній лікарні. На її території встановлено пам’ятник знаменитому хірургові.
У біографічній літературі іноді пишуть, що від активної лікарської практики Скліфосовський відійшов за станом здоров’я. Проте лікарі з цим не згодні. Мабуть, на його працездатності позначилася трагічна смерть сина Володимира 1887 року. Ще раніше дочасно пішов із життя син Борис, а дочка Софія росла калікою. Їхні долі, а також участь у війнах, своє зробили. 30 листопада (11 грудня за новим стилем) 1904 року Миколи Васильовича не стало. Його поховали в Яківцях на церковній площі поряд з могилою сина Володимира.
Зі смертю глави родини Скліфосовських чорна смуга в долях її членів, на жаль, не закінчилася.