125 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ
УРОКИ. Доки члени Української Центральної Ради займалися глобальними питаннями державотворення, не забувши про кошти на службовий парк автомобілів, робітники київського «Арсеналу», який працював на потреби фронту, місяцями не отримували зарплат. Більш того, очільники Української держави доводили, що країні не потрібна армія, ставлячи за приклад російських більшовиків, які солодко співали про мир без анексій і контрибуцій.
Отож створення вчорашнім журналістом Симоном Петлюрою і колишнім правником Євгеном Коновальцем боєздатних військових формувань стало їхньою самодіяльністю. Однак саме це врятувало УНР, яка могла загинути ще в зародку, коли російські «брати по класу» вирішили заволодіти українським хлібом і вугіллям.
Замість того щоб протистояти під Крутами ордам Муравйова, які наступали на Київ, гайдамаки Петлюри і січовики Коновальця змушені були придушувати заколот у столиці, осередком якого став завод «Арсенал». На відміну від лідерів Центральної Ради, які байдуже поставилися до проблем залишених без зарплат робітників, ленінські емісари оперативно доставили на підприємство валізи із ще царськими паперовими грошима, сума яких у кілька разів перевищувала заборгованість. Саме за них закупили зброю і зібрали гопників з усього міста і околиць, готових прислужитися більшовикам.
Ці критичні для України дні довели, що дрібниць у великій політиці немає, а помилки і прорахунки вождів надто дорого коштують народу, який розплачується за них великою кров’ю і життями патріотів. Добре усвідомлюючи це, легендарний командир корпусу Січових Стрільців, на відміну від багатьох вождиків і отаманів місцевого штибу, вірою і правдою служив УНР, не претендуючи на верховну владу.
Зате в найважчий час, коли визвольні змагання на українській землі зазнали поразки, Євген Коновалець став одним з найактивніших діячів національного руху в еміграції, створивши Українську Військову Організацію. На її базі 1929 року виникла Організація Українських Націоналістів. Саме її активна діяльність змусила Європу згадати про Україну і законне право українців жити у власній державі, тимчасом як очільник ОУН став «символом спротиву всього українського народу на чотирьох займищах», розшматованих на той час між СРСР, Польщею, Чехословаччиною і Румунією.
Віддаючи належне заслугам Коновальця як ідеолога й лідера ОУН, метою діяльності якої було «підготовити український загал до того, щоб нація була зріла до створення власної держави», не варто забувати про його талант політика-практика. На відміну від кабінетних теоретиків, він добре усвідомлював потребу пошуку союзників, адже, як доповідав у Москву засланий в ОУН більшовицький шпигун і майбутній головний радянський кілер Павло Судоплатов, оунівці настільки бідні, що навіть на чай один до одного ходять із власним цукром. За таких умов доводилося перейматись елементарним виживанням, а час вимагав активної діяльності потужної організації професіоналів.
До утвердження в 1933 році Гітлера Німеччина активно співпрацювала з СРСР, а Францію і навіть фашистську Італію з більшовиками поєднували дружні відносини. Отож, як вважав Коновалець, «під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для ведення нашої соборницької політики». Як ішлося в листі керівника ОУН, який передав МЗС Великобританії його особистий посланець, без сильної самостійної України не можлива стабільність у Східній Європі, що в інтересах обох наших народів.
Лише недалекоглядна байдужість англійців спонукала Коновальця до співпраці з гітлерівським режимом, хоч лідер українських націоналістів уже у 1937 році добре усвідомлював небезпеку та обмеженість перспектив цього союзу: «Німецько-італійська вісь намітила розібрати СРСР, і якщо Гітлер не збожеволіє з його імперіалізмом Великої Німеччини, то Україна матиме автономію і своє військо».
За прикладом більшовиків, що свого часу отримали від німців гроші на революцію, яка врешті-решт знищила Російську й Німецьку імперії, ОУН теж здобула матеріальну підтримку, що спонукало Сталіна віддати наказ про знищення Коновальця. Бомба, яка його вбила, призвела до розколу ОУН і, як з гіркотою констатував Улас Самчук, «на всі сто відсотків спаралізувала українські визвольні змагання періоду Другої світової війни».
115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ШУМИЛА
Український творець радянських турбобурів
ТАЛАНТ. Ще на початку 30-х років минулого століття під час буріння нафтових і газових свердловин доводилось обертати всю велетенську колону труб, що поступово заглиблювалась у землю. Зрозуміло, що цей метод був енергоємним і не давав змоги проходити похилі свердловини, адже навіть незначне відхилення від вертикалі призводило до заклинення труб і втрати всієї виконаної роботи.
Творцем радянських турбобурів, які роздрібнювали породу наприкінці колони труб, що поступально опускались у землю, став уродженець міста Бобринець на нинішній Кіровоградщині Петро Шумило. Його прізвище переінакшили, назвавши Шумиловим.
Нашому землякові вже в середині 1930-х вдалося покінчити зі світовою монополією Німеччини на турбобуріння, створити фундаментальну теоретичну базу, завдяки якій цей метод дістав наукове підгрунтя, а ліцензії на виробництво радянських турбобурів купували найрозвиненіші країни.
Не меншим подвигом Петра Шумила стало створення в роки війни першого в СРСР реактивного гранатомета, під час випробування якого у серпні 1942 року винахідник загинув. Причиною нещасного випадку став заводський дефект «труби» радянського аналога німецького фаустпатрона, який гітлерівці почали застосовувати лише влітку 1943 року. Отож була змога їх випередити, однак протитанковою зброєю наших піхотинців залишилися малоефективні пляшки із запалювальною сумішшю і ручні гранати.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА
Сталінська розправа із греко-католиками
ПАМ’ЯТЬ. 15 березня 1945 року, коли ще палала найкровопролитніша війна в історії людства, Сталін погодив таємну інструкцію «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій в СРСР до Російської православної церкви, зміцнення впливу Російської православної церкви за кордоном та організацію всесвітньої конференції християнських церков».
Ще до офіційного затверд ження цього документа львівська газета «Вільна Україна» надрукувала памфлет «З хрестом чи мечем?» за підписом Володимира Росовича. У ньому стверджувалося, що «вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священиків, є організаторами (підкреслення авт.) банд українсько-німецьких націоналістів, агентами міжнародної реакції. Кривава діяльність цих злочинців мусить бути припинена».
Статтю спішно передрукували обласні газети Західної України та центральні українські видання, а 11 квітня 1945 року у Львові заарештували весь єпископат Української греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, який аж до 1963 року перебував у радянських таборах. Та навіть залишившись без ієрархів, пастирі й миряни не зреклися віри, що спонукало радянське керівництво вдатися до фактично силового методу знищення УГКЦ, яка не погоджувалася воздавати більшовицькому кесареві Богове.
28 травня 1945 року було створено так звану Ініціативну групу греко-католицького духовенства, яку очолив Гавриїл Костельник. Вона виступала за «возз’єднання» зі здеморалізованою і підконтрольною радянським спецслужбам Московською православною церквою. Рішення про «самоліквідацію» УГКЦ ухвалили 8—10 березня 1946 року на так званому Львівському соборі. Канонічність його не викликає жодних сумнівів у нинішнього керівництва російського православ’я, вкрай педантичного в цих питаннях, коли йдеться про не охочих бути мирянами пропутінської церкви.
Натомість напрочуд промовиста телеграма від 25 січня 1946 року, яку надіслав нарком Держбезпеки СРСР Меркулов наркому Держбезпеки УРСР Савченкові: «З метою успішного проведення собору введіть до складу делегатів не менш як 60—70% агентури». Звісно, в Московській церкві про це могли не знати, але достеменно відомо, що жодного єпископа-уніата до участі у львів ському збориську змусити не вдалось. Отож у Києво-Печерській лаврі поспіхом висвятили на єпископів членів ініціативної групи Михайла Мельника й Антонія Пельвецького, а Костельника як одруженого зробили протопресвітером. Саме цей уже фактично православний тріумвірат від імені греко-католиків провів собор, який ухвалив рішення про «возз’єднання з Москвою».
Нині відомо, що радянські спецслужби змогли натиснути на Костельника, скориставшись тим, що його старшого сина арештували ще до війни проти Гітлера, а доля двох молодших, які служили у дивізії СС «Галичина», довгий час залишалася невідомою. На відміну від більшовицьких кураторів, формальний ініціатор самоліквідації УГКЦ прагнув до автономії новоствореної церкви, за що його вбили фактично на порозі храму в 1948 році, списавши злочин на оунівців.
До речі, за аналогічним сценарієм розправилися з Ярославом Галаном, який ще з 1947 року очікував на звільнення після 10-річного ув’язнення дружини, давно вже тихцем розстріляної. Лише після вбивства публіциста його оголосили автором одіозного памфлету Росовича «З хрестом чи мечем?» та інших, чомусь надрукованих під псевдонімами навіть уже по смерті письменника.
75 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
Крила любові великого майстра
БІЛЬ. «Найбільше потрясіння — передній план, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе», — пояснював свою пристрасть до кіно актор і режисер Іван Миколайчук. Його фільми — еталон національного за духом і загальнозрозумілого за суттю мистецтва. На жаль, нині в моді зовсім інші підходи. Від «ментів» та «сватів» не вимагають глибини переживань, голизна жіночих стегон і грудей прикриває брак таланту, а закрученість сюжету підміняє душу. На цьому тлі ще очевидніше, що лише справжнє мистецтво вічне, а любов до рідної землі — найміцніші крила митця.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)