"Політкоректне пуританство"

180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА ТВЕНА

АМОРАЛЬНІСТЬ. За життя автора романів про пригоди Гекльберрі Фінна та Тома Сойєра ці твори забороняли через «надмірний натуралізм», нині — за «расизм». Тому в адаптованих версіях слово «негр» замінюють політкоректним «раб». Натомість у часи упокорення російським царем Кавказу в США і Європі вдавали, що нічого страшного не відбувається. Не менш «політкоректно» не помічали Голодомору в Україні й навіть не такої вже давньої чеченської бійні. Нині так само готуються заплющити очі на анексію Криму та криваву агресію на Донбасі, напрочуд гостро реагуючи на нібито образливі слова у творі понад сторічної давності. 

 170-РІЧЧЯ ЗАВЕРШЕННЯ ШЕВЧЕНКОМ ПОЕМИ «КАВКАЗ»

Кривавий апогей Кавказької війни

ПАРАЛЕЛІ. Відомі кожному слова «Борітеся — поборете», які під час візиту в Україну цитував навіть президент США, початково адресувалися гордим горянам, які у час написання Шевченком поеми «Кавказ» зі зброєю в руках обстоювали свою свободу і незалежність. Твір написано під враженням звістки про загибель на Кавказі доброго друга Тараса офіцера Якова де Бальмена.

Здавалося б, поет мав відреагувати на цю важку втрату в дусі тодішнього псевдопатріотизму та великодержавного шовінізму, за яким горян зображували «підлими і підступними розбійниками», а російських вояків — доблесними героями. Натомість Шевченко із щирим жалем звертається до загиблого: «Мій Якове добрий! Не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру».

На відміну від Кобзаря, для більшості росіян «підкорення Кавказу» — досі героїчна сторінка минулого. Науковці дотепер не мають єдиної думки щодо тривалості завершеної 1864 року Кавказької війни. Одні датують її початок 1829-м, інші — 1817-м, хоч безпосередній її учасник та знаний історик Ростислав Фадєєв (до речі, уродженець Катеринослава) ще 1860 року видав книжку із промовистою назвою «Шестьдесят лет Кавказской войны». Отож справді об’єктивні дослідники користуються обтічним формулюванням, що вона була «найдовшою в історії Росії».

Кривавим апогеєм бойових дій на Кавказі став 1845 рік, коли на вимогу царя Миколи І, розлюченого постійними поразками російської армії від «диких горян», розпочався Даргинський похід на родовий аул легендарного Шаміля — керівника збройного спротиву агресорам. Задумана як каральна експедиція, ця авантюра стала фактичним аналогом розгрому Наполеона у Росії. Так само як французи «переможно» ввійшли у Москву, російський експедиційний корпус зайняв підпалений самими горянами аул Дарго, звідки вже невдовзі голодним військам, які залишилися без коней, провіанту і боєприпасів, довелось у прямому значенні слова по трупах власних солдатів прориватися назад.

Масштаб розгрому красномовно засвідчує загибель трьох генералів та півтори сотні офіцерів, серед яких був зниклий безвісти Яків де Бальмен. До речі, сам він напрочуд скептично оцінював перспективи Даргинського походу, що доводить намальована ним карикатура із промовистою назвою «Соте і останнє підкорення Кавказу», на якій знущально зображено Миколу І із мішками червінців.

Не менш промовисто, що цей «крамольний» малюнок потрапив до архіву царських спецслужб завдяки «патріотизму» російських офіцерів, які «благородно» доносили на однополчан «таємній канцелярії» його імператорської величності.

Ще підлішими були методи «умиротворення Кавказу», що зводилися не до провальних для російської армії військових дій, а до «знищення аулів і хліба», «спалювання всіх запасів сіна і зерна». Командуючий Кавказькою армією Вельямінов відверто визнавав, що «такі народи зброєю підкорити неможливо». Тож у директиві військам ішлося: «Голод — один із найсильніших засобів упокорення. Засіб цей — у знищенні полів. Горяни не можуть витримати такого знищення більш як п’ять років поспіль». Фактично йшлося про умиротворення голодом та стратегію випаленої землі, які згодом взяли на озброєння більшовики та нацисти.

Численні мемуари учасників «кавказької кампанії» містять розповіді не стільки про бойову доблесть, скільки про досягнення в зовсім іншій царині. Зокрема, Яків Бакланов повідав «вдячним нащадкам», як на чолі свого полку «відбив у горян до 12 тисяч голів рогатої худоби і до 40 тисяч овечок. Нападав зі своїм полком і знищував так, що горяни до кінця 1853 року припинили свої набіги».

Не дивно, що творець «Трьох мушкетерів» Дюма, який у 1858—1859 роках побував на Кавказі, писав: «Росія — некерована стихія, яка вторгається, щоб знищувати. Неможливо зрозуміти — особливо за сучасного рівня цивілізації і культури — цю одночасну потребу в захопленні чужого й абсолютну байдужість до збереження і поліпшення власного».

Перші успіхи у «підкоренні Кавказу» розпочалися після того, як чисельність зосередженої тут російської армії довели до 270 тисяч осіб, а витрати на війну — до 30 мільйонів золотих рублів, зовсім не зайвих для злиденної за рівнем життя Росії.

Нині ця історія повторюється на Донбасі, який росіяни не менш планомірно перетворюють на випалену пустелю з «упокореним» населенням, яке на сьогодні виживає за рахунок отриманих на «українській стороні» пенсій. 

ПОЧАТОК НАСТУПУ ПОВСТАНЦІВ ТАМБОВЩИНИ

Селян — у землю…

БІЛЬ. Колись машини-душогубки, в закритих кузовах яких гітлерівці знищували в’язнів вихлопними газами автомобільних моторів, вважали суто німецьким винаходом. Згодом з’ясувалося, що аналогічну техніку ще за кілька років до нападу Гітлера на СРСР вже використовували кати у формі НКВС. Нині є докази, що перші «душогубки» запрацювали ще 1921 року на Тамбовщині, де більшовики «упокорювали» повсталих селян.

На відміну від французьких революціонерів, чиї гільйотини виявилися безсилими проти всенародного гніву, Ленін запровадив справді масовий «червоний терор», замінивши сокири кулеметами та іншими новинками техніки. У програмній статті «Чи зуміють більшовики втримати владу?» осатанілий вождь чітко озвучив першочергове завдання: «Хлібна монополія, хлібна картка є наймогутнішим засобом контролю. Це сильніше від гільйотини. Розподіляючи його (хліб. — В. Ш.), ми пануватимемо над усіма».

Результатом стало запровадження із травня 1918 року «продовольчої диктатури» та «реквізиції надлишків хліба та інших продуктів», що означало вилучення спеціально створеними продзагонами всього їстівного в селах.

Саме український хліб став головною причиною того, що, на відміну від Польщі, Фінляндії та країн Балтії, Україні не вдалось уникнути окупації Червоною армією.

Не легше велося селянству чорноземної Тамбовщини, яка через близькість до Москви перетворилась на місце постійного «викачування» так званих надлишків. Встановлене більшовиками завдання щодо поставок хліба втричі(!) перевищувало обсяг товарної продукції, яку зазвичай реалізовували навіть в урожайні роки.

Не дивно, що селянське довготерпіння врешті-решт закінчилось восени 1920 року, коли стихійні повстання охопили весь край. 14 листопада повстанцям вдалося домовитися про створення єдиного керівництва їхніми загонами, а розпочатий у грудні спільний наступ визволив Тамбовщину від більшовиків, які контролювали тільки найбільші міста.

Однак до початку літа 1921 року 40 тисячам повстанців вже протистояли понад 100 тисяч червоноармійців, очолюваних майбутнім маршалом Тухачевським. Крім кращих кавалерійських бригад, зокрема під командуванням Котовського, на Тамбовщину перекинули 4 бронепоїзди, 11 автомобільних загонів та не бачену тут авіацію. Повстанські села у прямому значенні слова зносили вогнем артилерії та вперше у світовій історії використали проти власного народу зброю масового ураження — бойові отруйні гази у балонах та хімічні снаряди.

Нормою стало взяття заручників з подальшою їх публічною стратою, а побут створених просто неба концентраційно-польових таборів нічим не відрізнявся від побуту нацистських: в’язнів годували напівгнилими буряками, стріляючи у кожного, хто, на думку охорони, порушував «режим». Утримували там не полонених повстанців, яких червоноармійці розстрілювали на місці, а запідозрене у неблагонадійності цивільне населення з малими дітьми та вагітними жінками включно.

«Виробничу практику» на Тамбовщині тоді пройшли майбутні нарком внутрішніх справ Ягода та не менш одіозний голова Військової колегії Верховного суду СРСР Ульріх, а кривавий різник і майбутній «маршал Перемоги» Георгій Жуков отримав перший у житті орден саме за участь у придушенні повстання.

Нині на території чорноземної області, рівній за площею Чечні, Північній Осетії та Кабардино-Балкарії разом узятим, утричі менше жителів, ніж у перелічених кавказьких автономіях з їхніми горами та бідними грунтами. 

125-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ШУМСЬКОГО

Мужність любити Україну

ПАМ’ЯТЬ. У роки збройної інтервенції Червоної армії проти УНР навіть вище більшовицьке керівництво вважало Компартію України російсько-єврейською за національним складом і побоювалося конкуренції партії комуністів-«боротьбистів», які, попри марксистську ідеологію, стояли на суто українських позиціях. Недаремно Ленін у доповіді на ІХ з’їзді РКП(б), оцінюючи рішення «боротьбистів» про злиття з більшовиками, радісно заявив: «Ця перемога варта кількох добрих битв».

Натомість один із лідерів приєднаної партії Олександр Шумський аж до 1927 року обіймав посаду міністра освіти УСРР, чимало зробивши для успішного проведення так званої політики українізації. Навіть після арешту 1933 року опального політика не розстріляли, а заслали до Красноярська.

Однак Шумський не заспокоївся, час від часу надсилаючи листи Сталінові з вимогою дозволити повернутись на рідну землю та в’їдливо характеризуючи політичну ситуацію в Україні, керівники якої, мовляв, віками «шукали підтримки сусідніх держав у боротьбі проти власних посполитих».

Рішення про фізичне знищення затятого «націоналіста», який, за словами сталінського кілера генерала Судоплатова, «мав дурість вступити у контакт з українськими діячами культури в Києві», ухвалили на найвищому рівні. У купе поїзда, яким у 1946 році Шумський повертався в Україну, жертві зробили смертельну ін’єкцію, найвищою мірою покаравши за мужність любити свій край.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)