Під час минулої виборчої кампанії до Верховної Ради на прес-конференції з відомим політиком не втримався від запитання і я.
— Як ви, друже Олеже, ставитеся до поширеної серед виборців сентенції про те, що політичні партії в Україні нині — закриті акціонерні товариства? Що через довіру і підкуп виборців вони прагнуть отримати можливість робити найдохідливіший бізнес — на політиці?
Гість з розмаху підтвердив: «В Україні саме так і є!» А далі почав ганьбити злочинну владу, яка вже погрузла у корупції, і кумівство, що призводить до зниження компетентності усієї системи державного управління.
Я кивав йому, чим демонстрував свою згоду із кожною висловленою тезою. А коли фонтан красномовства у гостя пересох, уточнив: «То чи правильно я вас зрозумів, що в нашій державі нині будь-яка партія — таки закрите акціонерне товариство, яке дбає про — найперше! — задоволення потреб його засновників?»
— Безумовно, це так і є! — змушений був погодитися гість.
— То в такому разі скажіть, будь ласка, хто головний тримач акцій вашої політичної сили?
З ледь уловимої гами прихованих відчуттів, що враз таки пробігли по обличчю досвідченого політика, стало зрозуміло: такої пастки він не очікував! Та вже через лічені секунди себе повністю опанував. І соловейком почав співати, що очолювана ним політична сила — організація ідеологічна. З олігархами, мовляв, нічого спільного не має. І живе виключно коштом добровільних пожертв.
Якби при цьому я не знав, скільки під час виборів у середньому сотень доларів коштує розміщення впродовж місяця політичної реклами на білборді!.. І скільки саме приблизно цих «великих дощок» розміщено лише в моєму Луцьку. А ще ж — кошти, витрачені на друк поліграфічної продукції та газети, оплату роботи найнятих агітаторів, щоб ті роздали їх, а також на виготовлення фірмових партійних наметів, значків, символіки, на матеріальну підтримку… Ой, вибачте, це мене вже не туди понесло!
Чому згадав про події кількарічної давності? Бо фахівці стверджують: витрати політиків на вибори нинішнього року десь співрозмірні з їхніми ж витратами у 2012-му! Ніби за останній рік у нашому житті таки нічого не відбулося, і командою доблесного двічі не судимого Хвьодоровича не вкрадено в недалекому минулому майже річний бюджет України! Ніби не було Революції гідності, не лягла на київську бруківку Небесна Сотня. А у луганських та донецьких степах — Небесні курені…
Ніби наші герої, які нині зі зброєю в руках відстоюють територіальну цілісність України, вже забезпечені всім необхідним для довгої зими в окопах, бліндажах, на відкритих усім вітрам блокпостах… І ніби підступний ворог, аби таки набитися в «старші брати», вже дозволив українцям контролювати власний кордон. І перестав засилати на мирні території оснащені вибухівкою та стрілецькою зброєю диверсійні групи…
Ось і виходить: поки одні роблять усе можливе, аби хоч якось виправити неспроможність Української держави своєчасно і в повному обсязі забезпечити своїх оборонців усім необхідним, інші — розвішують на будинках банери в десятки метрів завдовжки. З портретами самих себе. А ще — завалюють поштові скриньки гарно віддрукованою на дорогому папері виборчою макулатурою, заганяють мільйони гривень на оплату рекламних роликів на телебаченні… Поранених на фронті, дітей лікувати іноді немає за що, а тут — таке марнотратство! «Піпл» — «схаває» і промовчить?!.
А може, марнотратство — це лише з точки зору «лохторату», купленого за кіло гречки, вставлені нові вікна чи подаровані пісочниці для дітей? Бо ж навіть найчесніші кандидати в депутати знають: якщо вдасться здобути отой самий парламентський мандат — то можна буде швидко «відбити» ті витрати! Наприклад, за допомогою «квот» отриманих «жирних» державних відомств. І за наступних за цим перерозподілом грошових потоків у них, тендерів, відкатів — «відкосити бабло»? Та ще не «лимонами», а «кавуном»?..
Дурня якась виходить: влада ніби вже — народна, без «п’ятої колони», що сховалася до кращих часів; проєвропейськи налаштовані глава держави і очільник уряду змушують чиновний люд робити правильні реформаторські кроки й розвертати державний корабель у бік ЄС, а на електоральному полі — як за часів «сім’ї» колишнього власника «Межигір’я». Не чутно лише про рознарядки для райдержадміністрацій, збирання відкріпних талонів, підготовку до «каруселей» та закупівлю ручок з чорнилами, які зникають у виборчих урнах…
…Для тих, хто мав думку, відмінну від офіційної, у радянські часи, як і нині в путінській Росії, завжди був напоготові репресивний намордник. Нині у нас в Україні — реальна політична свобода. Що, як і надлишок кисню, в багатьох викликає ейфорію. В тому числі — й у переведенні в політичну полову не завжди чесно зароблених грошей.
Як зменшити вал цього поліграфічно-виборчого, перепрошую, посліду? Переконаний, що потрібно вже зовсім мало: щоб ми, виборці, навчилися ігнорувати його. І натомість почали голосувати за тих, хто вже реально щось зробив для людей та держави, а не лише гучно обіцяє покращити нам життя. Тим паче, що ми, як правило, знаємо їх і без гучної реклами. Бо ж відомо: від корови, яка голосно реве, молока небагато!