Воно не зупиняється з часів графині Браницької: важкі краплі поту, непомітні для перехожих, струмками стікали по натруджених дерев’яних лопатях понад століття. Запах щойно змеленого борошна розносив селом вітер, який часто просився в помічники воді: разом їм працювалося краще.
Запряжена вода
У селі Синява, яке стрімка Рось віками ділить на два береги, вода сто років тому протікала набагато вище за теперішній рівень. Щоб відвести її вбік, копали рівчак-канаву. У такому своєрідному рукаві вона мала неабияку силу і текла в котлован, з якого потім дерев’яним жолобом її подавали на млинарське колесо. Воно було великим — 2,5—3 метри в діаметрі, і на лопатях мало дощаті ящики-кишені, в які набиралася вода і своєю вагою створювала обертальний рух, який через дерев’яний вал передавався уже в саме приміщення, де були мукомельні камені.
Навесні, коли вода виходила з берегів, тоді як, скажімо, у 1960-х, упродовж кількох тижнів дістатися до райцентру можна було лише човном.
Вода пливе — роки йдуть… У вік електрифікації відпала потреба у водяних млинах. І вони капітулювали перед натиском цивілізації. Проте перше світло в Синяві подав у приміщення колгоспної контори саме цей млин і для щасливчиків з 6—8 хат, що були по-сусідству з фермою. Туди з 6-ї до 8-ї ранку теж подавали світло для доїння корів.
Понад 40 років тому млин зажурився – без роботи було нудно. Тоді його перевели на другорядні хліби: виробляти комбікорм. Хоч і ображався на це трудяга, та іншого виходу не було. Хто знає, як сьогодні склалася б його доля, аби згодом не почали виробляти геркулес для однієї зі столичних фірм. Так і перебивався з хліба на воду і з роками дедалі більше тужив за напруженим графіком роботи.
Вдихнути життя
Що таке хапатися з останніх сил за життя, знають багато вікових будівель: полоскані холодними осінніми дощами, із вибитими очима-вікнами, вони благають долю послати людей, які врятують їх від занепаду. Так і старий млин жив надією. Боліла душа і в Михайла Горовенка, коли проїжджав повз будівлю, що добре пам’ятає його батька — механіка Олексія Горовенка. Тож і вирішив вдихнути нове життя у стару будівлю і створити комплекс відпочинку «Старий млин».
Старе приміщення не змінював: у кількох номерах особливо пахне давниною, бо біля вікон проглядає червона цегла із білоцерківського заводу Браницької. Сучасні номери, ресторан, літні майданчики, корти для тенісу, лазні й сауни — це далеко не повний перелік послуг, які запропонують за помірними цінами тим, хто їхатиме Шевченківськими шляхами-дорогами.
Нудьгувати в селі не доведеться: є тут і страусова ферма, й історична Божа гора. Бож був вождем племінного союзу антів — східнослов’янських племен, які жили на цих територіях у IV—VII століттях. За переказами, король остготів Вінітар послав туди війська і «розіп’яв короля Божа із синами його і 70 старійшинами для залякування». Це сталося саме біля села Синява на Божій горі. Селяни встановили тут пам’ятний знак з написом: «Народу антів — предкам українців від жителів Рокитянщини».
Вікторія ЛЯХОВЕЦЬ, Сергій ВЛАДИКІН (фото)
для «Урядового кур’єра»
ДОВІДКА «УК»
Найбільше водяних млинів в Україні збереглося на Південному Бузі та Росі. Синявський млин вважається одним із найстаріших на Київщині: його найдавнішу частину збудували 1810 року.
Пам’ятка архітектури національного значення Миколаївська церква, що межує зі «Старим млином», — одна з найстаріших дерев’яних церков Київщини. Її збудували 1730 року. Неподалік млина розташований ще один туристичний об’єкт Синяви — п’ятизрубна дерев’яна церква з п’ятьма банями та дзвіницею. Цей храм звели 1730 року на честь Святого Миколая. 1878 року до нього прибудували дзвіницю та притвор. Зруби церкви стоять на великих дубових брусах і в плані утворюють хрест. Нахилені до центру стіни зрубів підкреслюють неймовірну пластичність будівлі. Її зведено на місці значно старішого храму, спаленого татарами.