50-РІЧЧЯ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ДЕМОНСТРАЦІЇ В КИЄВІ
МУЖНІСТЬ. Народну традицію приходити до пам’ятників Шевченка у чергову річницю його перепоховання влада визнала крамолою в 1967 році. Тоді за читання віршів Кобзаря і спів українськомовної версії «Інтернаціоналу» зі словами «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав», співзвучної заклику Тараса «Поховайте та вставайте», відбулися перші арешти. На це українці відповіли масштабною ходою до будівлі ЦК КПУ.
70 РОКІВ НАКАЗУ ПРО РЕЙДИ УПА
Європейський рейд борців за волю
ЗВИТЯГА. На відміну від жахливого Голодомору 1933 року, під час голоду 1947-го загинуло приблизно 2 мільйони українців. Жертв було б у рази більше, якби голодуючих із Наддніпрянщини не рятували жителі Західної України. А їх від тотального пограбування і колективізації захистили воїни УПА. Не дивно, що місцеве населення відповідало повстанцям підтримкою.
У сусідній Польщі, де під час операції «Вісла» примусово вивезли українське населення, загони УПА залишилися з ворогом сам на сам. У цій ситуації 25 травня 1947 року керівництво повстанців віддало наказ про початок рейдів із Закерзоння у Західну Європу.
Бандерівці мали з боями пройти територіями Польщі, Чехословаччини і окупованої Червоною армією Австрії, щоб пробитися до Західної Німеччини і розповісти світові про боротьбу УПА і злочини комуністичного режиму проти українців. На відміну від партизанів Ковпака, яким перед рейдами щедро постачали літаками зброю і боєприпаси, оунівці могли розраховувати лише на власні сили.
Поява вночі з 9 на 10 вересня 1947 року на території Баварії українських повстанців, які здались американцям, стала холодним душем для СРСР. Вільний світ переконався в незламності УПА і мусив почути правду про недавнього союзника Сталіна.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СИДОРА КОВПАКА
Партизанський дід
ПОСТАТЬ. Ковпака вважають батьком партизанського руху в Україні, хоч насправді він автор нової для всього світу стратегії, яка перетворила народних месників на справді грізну силу — рейдової війни на окупованих територіях. До нього партизанські загони мали постійні місця базування, в результаті чого їхня чисельність була невеликою. Адже місцеве населення не могло тривалий час годувати цілу лісову армію. Крім того, ворог мав змогу зосередити сили для протидії конкретному партизанському загону в місцях його постійної дислокації.
Рейди перетворили на базу постачання партизанів величезні території й змусили супротивника утримувати у всіх лісових регіонах значні військові сили, адже несподіваного удару можна було очікувати будь-де і будь-коли. Цю тактику рейдової війни взяли на озброєння партизанська армія Йосипа Броза Тіто в Югославії та повстанці в Африці й Латинській Америці.
Сидора Ковпака радянський агітпроп перетворив на легенду, далеку від правди. Освіченого і досить заможного уродженця Полтавщини, родина якого ще до революції мешкала у критій бляхою хаті, привели в лави більшовиків не переконання, а прагнення швидше розділити землю, яку демагогічно пообіцяли селянам комуністи.
Однак 1926 року військкома Павлоградської округи Сидора Ковпака демобілізували нібито за станом здоров’я, якого через 15 років немолодому партизанові вистачило на тисячокілометрові рейди лісовими хащами і болотами. 1937-го тодішній начальник дорожнього відділу Путивльського райвиконкому мусив уперше втекти в ліс, щоб уникнути арешту як ворог народу.
Удруге Сидір Ковпак став лісовим жителем вже як командир партизанського загону — одного з 883, залишених у ворожому тилу на території України. До весни 1942 року з них діяли лише 22. Відправлені до Спадщанського лісу партизани могли повторити долю більшості безслідно зниклих побратимів, бо, заклавши у схрони тонни ковбаси, круп і навіть варення, куратори з парторганів не потурбувалися, щоб укомплектувати вибухівку для диверсій детонаторами, які довелося добувати самотужки, розміновуючи мінні поля. Роботу цю виконували професійні сапери, яких Ковпак фактично вмовив дезертирувати з Червоної армії, коли ті мінували і підривали важливі об’єкти в Путивлі перед здачею міста ворогу.
Ще однією щасливою випадковістю стало приєднання до кількох партизанів, залишених для організації загону, 28 оточенців-десантників. Вони, на відміну від звичайних червоноармійців, вміли воювати в обороні й володіли азами диверсійної роботи.
Нечисленний спочатку загін невдовзі зріс до 73 осіб, на знищення яких окупанти кинули майже 3-тисячне угруповання! Саме це спонукало Ковпака вирушити в рейд територіями Сумщини, Курщини й Орловщини до знаменитих Брянських лісів.
За час походу чисельність загону зросла до півтисячі, а ворог зазнав нищівних втрат. Як висловився згодом Ковпак на нараді партизанських командирів у Сталіна, «рейдами ми досягаємо зв’язку з населенням, піднімаємо його на боротьбу з окупантами, змушуємо людей переходити на наш бік».
Фактично йшлося про те, що вслід за партизанами йшли карателі, які нещадно спалювали села за допомогу "бандитам" і згідно з офіційними директивами німецького командування, розстрілювали до сотні цивільних за кожного вбитого окупанта. Отож зазвичай люди опинялися перед вибором: загинути або зі зброєю в руках в бою проти ворога, або мученицькою смертю під час так званих акцій відплати.
На відміну від організованих під керівництвом підпільних обкомів компартії партизанських з’єднань, очолюваний Ковпаком загін виявився більш бойовим, ефективним і… надто незалежним. Як і махновців, що їх за наказом Леніна відправили на штурм Криму, ковпаківців за розпорядженням Сталіна відрядили у самовбивчий Карпатський рейд, мети якого не могли зрозуміти ні гітлерівці, ні радянські історики.
За офіційною версією, йшлося про знищення прикарпатських нафтопромислів. Однак підпал 32 примітивних копанок, на яких видобували 48 тонн нафти на добу, не був вартий загибелі великого партизанського з’єднання. Залишки його по поверненні на Полісся перетворили на контрольовану особістами партизанську дивізію, а Ковпака усунули від командування, знову демобілізувавши «за станом здоров’я».
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАКСИМІЛІАНА ВОЛОШИНА
Пророчий дар правдолюбця
ОСОБИСТІСТЬ. За радянських часів його називали представником «занепадницького стилю символізму, чия творчість глибоко космополітична за духом». Бунін вважав Максиміліана Волошина «одним з найвідоміших поетів передреволюційних і революційних років Росії». Навіть нині для одних він насамперед лірик, для інших — видатний художник-пейзажист, який відкрив світу первозданну красу Тавриди. Та чи не головна заслуга українця Максиміліана Волошина в тому, що навіть у найкривавіші часи він залишався людиною, яка жила згідно з правдою.
«Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, і йде воно із Запорожжя. Знаю, що в XVI столітті був сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого живцем здерли шкіру за політичні пісні, а прізвище молодика, який водив Пушкіна у циганський табір, було Кирієнко-Волошин. Я не проти мати їх за предків», — писав в автобіографії поет. Він ніколи не забував, що «народився у Києві й родовим корінням пов’язаний з Україною».
У будинку Максиміліана Волошина, спорудженому поблизу Коктебеля, вважали за честь бувати найкращі поети і художники. Цю столицю духу Максим Горький у листі до письменника Емілія Міндліна прирівняв до Гуляйполя Нестора Махна.
Здавалося б, у переконаного пацифіста Волошина, який вважав, що «краще бути вбитим, ніж убивати», й у вождя махновців, що пролив ріки крові, нічого спільного. Насправді, як погодився Міндлін, «обидва за природою анархісти-індивідуалісти: один примітивний і дикий, інший європеїзований ерудит. І обидва українці».
На відміну від прославленого Махна, який приніс рідному народу більше лиха, ніж користі, нам ще належить відкрити феномен Волошина. Як поета і художника, мислителя, філософа і пророка.
У лекції «Росія розіп’ята», написаній ще в роки розв’язаної більшовиками війни за владу, Волошин передбачив, що ленінський «соціалізм неминуче шукатиме точку опори в диктатурі, а потім у цезаризмі. Цей шлях неминучий для Росії північної від Петербурга до Байкалу. Однак я не впевнений, що південна Росія піде за нею, бо передбачаю розділення їхніх шляхів».
«Учорашній раб, стомлений від свободи, ремствуватиме, вимагаючи ланцюгів, збудує казарми й тюрми», — передрікав Волошин. Це не лише про майбутній культ особи Сталіна, а про менталітет народу, не спроможного жити вільним, і готового нести несвободу іншим — будь-то радянська окупація визволеної від коричневої чуми Східної Європи, чи то криваве упокорення Чечні й анексія Криму.
До речі, на відміну від великодержавних шовіністів, які волають про ісконноє право на півострів, Волошин визнавав, що «Крим нічого, крім лиха, від російського завоювання не бачив. Замість пишних міст із Тисячі й однієї ночі росіяни побудували кілька вбогих повітових міст і нарекли їх псевдокласичними іменами — Севастополей, Сімферополей», перетворивши благословенний квітучий край на «російську губернську глушину».
«Землі систематично забирали в тих, хто любив і вмів їх обробляти, а на їхнє місце селилися ті, хто вмів лише руйнувати налагоджене», — ці гіркі слова написано задовго до «остаточного розв’язання татарського питання», яким стала проведена у найкращих традиціях нацистського рейху сталінська депортація корінного народу Криму. Після цього перетворений росіянами на пустелю колишній півострів садів і виноградників довелося рятувати переселенцям-українцям. А відроджений ними край знову став ласим шматком для загребущого «старшого брата».
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)