80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА

Поет із гуцульського краю

ТАЛАНТ. В історії української літератури та спротиву українців імперській владі уродженцеві села Уторопи на Косівщині належить особливе місце. Тарас Мельничук не був дисидентом, а в ув’язнення потрапив через свою поезію, коли надісланий ним до видавництва рукопис збірки віршів передали до КДБ. А в незалежній Україні творчість митця оцінено найвищою відзнакою — Національною премією імені Тараса Шевченка.

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЬВА ПАСВОЛЬСЬКОГО

Автор статуту ООН

ПОЛІТИКА. Вважається, що проект статуту ООН розроблено на міжнародній конференції, що проходила із 21 серпня по 28 вересня 1944 року в Думбартон-Оуксі (США). На ній представники країн антигітлерівської коаліції й Китаю підготували текст прийнятного для всіх документа, залишивши погодження кількох спірних положень на розсуд лідерів великих держав.

Однак основою ухваленого в Думбартон-Оуксі проекту став текст, запропонований США. Його фактичний автор — політолог Лео (Лев) Пасвольський, який народився у Павлограді на нинішній Дніпропетровщині. Він переїхав до США 12-річним, рятуючись разом з родиною від чорносотенних погромів євреїв у царській Росії.

Випускник Колумбійського університету та Вашингтонського інституту економіки у роки Другої світової війни був спецпомічником державного секретаря США.

Для «чіпкого бюрократа», як називали Льва Пасвольського колеги, підготовка проекту статуту ООН стала кровною справою, адже колишній біженець, як ніхто інший, був зацікавлений у гарантуванні миру у світі та недопущенні будь-яких видів дискримінації. І саме запропонований США документ обрали за основу для обговорення, адже кожен його пункт написано з холодною головою і гарячим серцем.

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІКТОРА ГЛУШКОВА

Українська мова радянської кібернетики

ГОРДІСТЬ. «Недалеко той день, коли кожна людина носитиме із собою електронний блокнот, що є комбінацією плаского дисплея з мініатюрним радіоприйомопередавачем. Набираючи на клавіатурі цього блокнота потрібний код, можна буде у будь-якому місці на нашій планеті викликати з гігантських комп’ютерних баз даних будь-які тексти і зображення, зокрема динамічні». Ці слова із книжки Віктора Глушкова «Основи безпаперової інформатики», виданої 1982 року, громадянам СРСР видавалася далекою фантастикою.

Насправді ще у 1964 році київські кібернетики запропонували створити праобраз сучасного інтернету — загальнодержавну автоматизовану систему збирання і обробки інформації для обліку, планування та управління народним господарством (ЗДАС). Однак проти цього повстали директори великих підприємств і чиновники найвищого рангу, які відчули загрозу незамінній для них адміністративній системі управління, й навіть ідеологи та кадебісти. Перші усвідомлювали, що точна статистика засвідчить ущербність господарювання по-радянськи, а другі прагнули тотальної секретності, яку знищувала ЗДАС, дозволяючи у режимі реального часу стежити за роботою всього народногосподарського комплексу.

Світ досі впевнений, що перші персональні комп’ютери з’явились у США, хоч насправді створена 1965 року в Києві машина для інженерних розрахунків (МІР) фактично стала прообразом звичних нам нині комп’ютерів. Це єдина радянська ЕОМ, яку закупили США. Звісно, не для використання за прямим призначенням, а для вивчення, щоб створити власні персональні комп’ютери.

Однак звинувачувати американців у підступності підстав немає, бо в СРСР техніка типу МІР не мала жодних перспектив. Тут навіть друкарські машинки обліковували у КДБ, а в реальність існування побутових пральних машин-автоматів вірили лише ті, хто мав змогу побувати на Заході.

За сталінських часів кібернетику вважали лженаукою, яку офіційно іменували «продажною дівкою імперіалізму». Лише прорив у космос, забезпечений генієм Сергія Корольова, змусив усвідомити, що без потужних обчислювальних машин цій галузі не обійтися.

Головним кібернетиком країни став Віктор Глушков, завдяки таланту і новаторським ідеям якого Київську лабораторію обчислювальної техніки і прикладної математики АН України в 1957 році реорганізували в Обчислювальний центр АН УРСР. На його базі 1962-го заснували Інститут кібернетики, який став всесоюзним центром розв’язання теоретичних і практичних завдань новітньої наукової галузі. Як і київський завод «Електронмаш» — флагман з випуску розроблених українськими науковцями ЕОМ, що їх використовували насамперед у військовій галузі.

Віктора Глушкова вважають росіянином, хоч його батько етнічний українець, а шкільні роки майбутнього кібернетика, якого за любов до математики однокласники прозвали Алгеброю, пройшли у місті Шахти, яке до 1923 року належало до України. Не дивно, що видатний вчений любив українські пісні й називав створені під його керівництвом обчислювальні машини дорогими для нього іменами: «Київ», «Дніпро», «Україна». І першу в СРСР Енциклопедію кібернетики не лише видрукувано в Києві, а й написано рідною для радянських кібернетиків українською мовою.

 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА

Патріот із камери смертників

ПОСТАТЬ. «Коли ти бачиш дійсність та розумієш усю її несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз. Бачити, розуміти і не повстати супроти безмежної несправедливості — значить бути не людиною, а слимаком».

У цих словах багаторічного в’язня радянської імперії Левка Лук’яненка — його життєве кредо, що привело випускника юридичного факультету престижного Московського університету і цілком успішного партійного функціонера на шлях боротьби з режимом.

Сина безправних і безпаспортних колгоспників із Чернігівщини наприкінці 1944 року призвали в армію, бо орієнтувалися на зріст хлопця, а не на документи, яких у призовників на визволених від окупантів територіях не було. Левкові Лук’яненку пощастило двічі. По-перше, молодих солдатів, яким ще не виповнилося 18, не відправили на фронт. По-друге, хлопець аж до 1949-го служив на території Австрії, де на власні очі побачив, як живуть прості люди на «гнилому» Заході.

Хрущовська відлига, власний досвід гіркого життя в колгоспному «раю» і спілкування із селянами Радехівщини на Львівщині, куди Лук’яненка після здобуття вищої освіти направили штатним пропагандистом райкому компартії, спонукали 30-річного партійця до пошуку конституційних і мирних шляхів змін. Відповіддю комуністичної імперії стало звинувачення у «зраді Батьківщині» та «змові з метою захоплення влади». Левка Лук’яненка як організатора засудили до розстрілу, а шістьох його товаришів по підпільному гуртку — до ув’язнення терміном від 10 до 15 років.

Понад два місяці патріот провів у камері смертників, доки страту не замінили на максимальний строк позбавлення волі. Цей «гуманізм» був продиктований аж надто очевидним ідіотизмом звинувачення сімох ідеалістів із сільської глибинки Львівщини у намірі «захоплення влади».

Надалі Левко Лук’яненко більше не грався у підпілля. Він чесно і відверто заявляв про свою цілком конституційну і відкриту боротьбу за права людини, захист українського народу від зросійщення та задеклароване законодавством СРСР право України на самостійність. Не дивно, що відміряний радянським кривосуддям термін він провів у неволі від дзвінка до дзвінка. І вже менш ніж через два роки після звільнення активний член Української Гельсінської групи Левко Лук’яненко як «невиправний рецидивіст» отримав ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

За загалом 25 років неволі дисидент пройшов сім кіл пекла й виніс уроки, що досі не втратили актуальності. Один з них — про відмінність менталітету росіян і українців. Першим притаманні зневажливі відгуки про всіх «інородців» — «хохлів», «арів» чи «чурок». І навіть не зі зла, а просто за правом «старшого брата». А почуте у відповідь «кацап» вони сприймають як смертельну образу і вияв «махрового націоналізму».

Навіть нібито переконані демократи-росіяни, які самі потрапили до радянських таборів, були просякнуті імперським духом. Нині, до речі, це продемонструвала реакція московських лібералів і опозиціонерів на анексію Путіним Криму.

А українцям великодержавний шовінізм далекий, їхня ахіллесова п’ята — толерантність до несправедливості та прагнення заради власного добробуту уникати активної боротьби, розплатою за що стають ще більші біди, як було в роки Голодомору, сталінського терору тощо.

Задовго до краху СРСР Лук’яненко передбачив його розпад «спочатку на кільканадцять незалежних держав, а потім на близько сотні». Це єдина передумова перетворення імперської Росії на справді національне утворення, орієнтоване не на загарбання чужих земель, а на «покращення ладу у власному домі».

У незалежній Україні Левко Лук’яненко опинився на ролях весільного генерала, хоч злочинно було нехтувати його настановами. Зокрема що «яскраві плакати не замінять справедливої зарплати». Дедалі актуальніші його застереження проти перетворення держави на «велику богадільню», що гарантує соціальний захист «абсолютним ледарям, зате по руках і ногах зв’язує робочу і підприємливу людину».

На жаль, тотальна зрівнялівка, проти якої застерігав Левко Лук’яненко, перетворила більшість громадян України на однаково бідних, змушуючи чесних і працьовитих їхати на заробітки за кордон, а не дуже чесних займатися тіньовим бізнесом, гарувати на нелегальних копанках чи ставати чорними лісорубами, бурштинокопачами і навіть археологами й трансплантологами.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)