Він дебютував збіркою «Вулиця закоханих дерев» 1976 року і одразу ж його прийняли до лав Спілки письменників СРСР. Як на той час, факт промовистий і значущий, адже одна книжка ще не означала справжньої літератури. Однак для Анатолія Кичинського зробили виняток. І не помилилися. З інтервалом три роки одна за одною вийшли збірки «Світло трави», «Землі зелена кров», «Листоноша — Земля» та інші, які ствердили появу нового творчого імені.

Пам’ятаю, як наприкінці 1970-х років сумський поет Володимир Затуливітер дав на вихідні прочитати перші дві збірки молодого таврійського автора з умовою повернути в понеділок уранці. Повернув, хоч невдовзі у книгарні придбав ці невеличкі книжечки, які й досі зберігаю в домашній бібліотеці. Звідтоді минуло більш як три десятиріччя. Наприкінці 1990-х наші шляхи вперше перетнулися: часто зустрічалися на літературних вечорах, презентаціях, святах. Анатолій Іванович виявився не тільки цікавим поетом, а й таким самим співрозмовником.

— Анатолію Івановичу, ви уродженець Таврії, майже все життя живете в Херсоні. Якось усі звикли, що велика література прописана здебільшого у столиці. Як ставитеся до понять периферійна література чи літературна периферія?

— По-перше, в Херсоні живу лише з вісімнадцяти літ, до того ж з перервою два роки, які віддав навчанню на Вищих літературних курсах при Московському літінституті. А по-друге, наскільки відомо не лише мені, Нобелівський лауреат Михайло Шолохов жив і творив не в столиці, а в станиці. І таких прикладів, хоч вони є винятками із правил, навести можна чимало.

А столиці для того й існують, щоб у собі щось концентрувати. Зокрема літературні таланти. Добре це чи погано? За моїми спостереженнями, в розмовах журналісти часто озвучують запитання, що стосуються боротьби таких протилежностей, як метрополія і провінція. Із цього випливає висновок: «не все гаразд у Данськім королівстві». Що більш цивілізована країна, то більш непомітні в ній грані між цими антонімами, то рівніші стартові можливості у провінціала зі столичним жителем, то більш надуманими сприймаються ці поняття. Тож, як мені здається, немає ні периферійної літератури, ні літературної периферії — є просто література як вид мистецтва.

Спілкування з читачами надихає на нові рядки. Фото з архіву Анатолія КИЧИНСЬКОГО

— Чи були пропозиції переїхати, приміром, до Києва? Якщо так, то чому не погодилися? І чи сьогодні є спокуса змінити не тільки місце, а й місто проживання?

— У 1980 якомусь році Микола Луків, очоливши журнал «Дніпро», запропонував мені відділ поезії в ньому. Тепер розумію, що слід було їхати, а що тоді завадило, вже й не пам’ятаю. Нині тема переїздів не обговорюється, а що буде завтра — побачимо.

— Ви не тільки поет, а й художник — чимало книжок ілюстровано вашими ж роботами. Коли усвідомили, що можете писати не тільки словом, а й пензлем?

— Малюю змалку. Першою ще в дошкільному віці кольоровими олівцями зобразив кобилу — то було якесь кошлате і розкуйовджене створіння. Але коли цей шедевр побачили батьки, вони внесли поправку: мовляв, то не кобила, а кінь. Підпис я змінив, але після того став уважніше ставитися до художніх деталей.

Багато малював в армії. Якось за день не встиг оформити так звану кімнату бойової слави, то працював уночі. У текстах наробив чимало помилок. Уранці сказав про це майорові-замполіту. Але він поставився до цього по-філософськи: «Та який хрін усе це читатиме?» Щоправда, «хрін» — то мій довільний переклад з російської. Хоч інколи думаю, що таке саме ставлення і до віршів.

Щоправда, в живописі була чималенька перерва — коли повністю віддався поезії. Це сталося відразу після армійської служби і тривало років із п’ятнадцять. Більше не витримав. І то було вчасно, бо гонорари за вірші платити перестали, а картини хоч трошки та продавалися.

Як на мене, Херсону пощастило на цілу когорту талановитих живописців, тож рівнятися було на кого. Звичайно ж, навіть ставши почесним членом Національної спілки художників України, прекрасно розумію, що це крило моєї творчості набагато слабше, ніж поетичне.

— Знаю, що ви об’їздили майже всі області України, за винятком двох-трьох, також побували у багатьох країнах. Що для вас мандрівки — джерело натхнення, спосіб пізнання світу чи щось інше?

— І перше, і друге, і «щось інше». У Сербії, в одній із братських могил, поховано мого дідуся. Я з особливим трепетом побував у цій країні. Відвідував Німеччину, Польщу, Угорщину. На особливому рахунку — Болгарія. Коли 2008-го у Варні проходив фестиваль «Слов’янські обійми» і я став його лауреатом, то відчув, що поезію таки люблять, до неї горнуться. Виступаючи перед тамтешніми жителями, з-поміж інших запропонував найкоротший вірш — експромт із двох слів: «Варна — гарна». Болгари зрозуміли без перекладу — аплодували довго і щиро.

Пам’ятається кумедний випадок, що стався у Казахстані на чимкентському пасовищі Угам. Сівши верхи на жеребця, звично скомандував «Но!», але він і вухом не повів. Місцеві чабани підказали, що треба казати «Чо!» Коли «чокнув», то кінь помчав з усіх ніг. За якусь мить скомандував «тпру». Але кінь не розумів такої команди. Насилу зупинив скакуна. А враження й емоції від поїздок знайшли втілення в окремих рядках, віршах.

— Чи є серед виданих книжок улюблені або такі, які вважаєте не зовсім вдалими?

— Шевченківською премією відзначено збірки «Пролітаючи над листопадом» і «Танець вогню», але вдалішою вважаю «Бджолу на піску», що вийшла раніше за згадані. До цього, мені здається, я йшов по висхідній, хоч не зовсім вдалі вірші у книжках траплялися. Чимало поезій, навіть друкованих у часописах, я до збірок не включав. Можна було б відсіяти і з десяток інших. Більш-менш етапними, крім «Бджоли на піску», вважаю збірки «Дорога завдовжки в любов», «Жива і скошена тече в мені трава» та «Срібна голка і нить золота».

— Кого із сучасних авторів читаєте найчастіше? Як ставитеся до сьогоднішнього розкручування так званих популярних імен, коли багато справді талановитих письменників залишаються в затінку?

— Мене оточують стоси непрочитаних книжок, а той ритм, у якому живу, майже не залишає часу на таке заняття, як читання. Тож читається, але мало. Поступово склалося коло тих, до чиєї творчості звертаюся постійно. Імен не називатиму, аж раптом когось забуду і тим, можливо, ображу. Ті, кого читаю, знають про це.

Нічого поганого не бачу в розкручуванні талановитих імен — популярному письменникові легше доходити до читача. Інша річ, коли розкручують літературну попсу, коли стало модним піаритись, коли з’являється наркотична залежність бути в центрі уваги, коли зіркова хвороба не дає змоги чути хлопчика, що вигукує: «А король же голий!»

— Чи стало легше працювати з надбанням життєвого досвіду, а чи навпаки — він починає тиснути? Що нині на вашому письменницькому столі?

— В юності, стрибаючи у висоту, здолав планку, вищу мого зросту. У творчості також старався її підіймати, орієнтуючись на той рівень поезії, що його демонстрували ті, хто були для мене взірцями. З надбаного досвіду легше зрозуміти, що не будь-яку омріяну висоту пощастить здолати. І ставитися до цього краще з гумором, а не з почуттям жалю до себе. Загалом своїм привілеєм вважаю час від часу насміхатися над собою — у доброму сенсі. Часто цитую: «Живу, дурний та бідний, і гріш мені ціна». Або, як, наприклад, ось у цих рядках:

З рідного неба накрапує дощик.
Степ шелестить, мов лавровий вінок.
Толя Кичинський, поет і художник,
Любить Вітчизну і гарних жінок.
Просяться фарба і слово на волю.
Щастя всміхається звіддалеки.
Жаль, що вітчизна Кичинського Толю
Все-таки любить не так, як жінки.

А на письмовому столі, як завжди, більше недописаних віршів, аніж дописаних.

Працюю над рядками довго і прискіпливо. Важливо щодня посидіти за столом не менше 2—3 годин, аби ввійти в поетичний світ, відчути дихання і ритм майбутнього вірша, порозкошувати в пахощах слів. А вже потім залишити на папері рядки, які стають викінченим твором.

— Ми говоримо про творчість. А ще ж є побут, щоденність і ота рутина, яка для поета — особливе випробування. Даруйте за прямоту, чи вмієте забивати цвяхи, відремонтувати кран, скопати город, щось приготувати?

— Та вмію все, що назвали, і навіть більше. Щодо кулінарних пристрастей, то я на кухні свій. Коли навчався в Москві, до моєї кімнати приходили всі голодні поети і прозаїки. Я навіть творив дива із розмерзлими пельменями та варениками. Міг із них спекти величезний пиріг із м’ясом чи вишнями. І до борщу вдатний, і супу, і котлет. Я ж народився і виріс у селі, то можу і лопатою орудувати, і граблями, і вилами. Інша річ, що не завжди хочеться цим займатися. Але то вже інша розмова.

— Нині багато хто із творчих людей, зокрема письменники, пішли в політику. Дехто назавжди, забувши про літературу. Як ви оцінюєте такі рішення, адже про неї, політику, кажуть як про брудну справу?

— Політика створена людьми, аби за її допомогою поліпшити життя якщо не собі, то хоч би нащадкам. Та на превеликий жаль, наші виборці дозволили прийти в політику тим, для кого вона стала фантастично прибутковим бізнесом. Отже, річ не у справі, а в тім, хто нею займається. Дядько зібрав урожай картоплі на своєму городі, частину вдома лишив для родини, частину в сусідів на щось виміняв, частину продав на базарі — і це прекрасно, і справа його чиста. А якщо для своєї родини без нітратів, а на базар — з ними? Та ще з небезпечною концентрацією. Отож-бо.

А думку про те, що політика — брудна справа, нав’язують саме ті, кому не вигідно, аби в українську політику прийшло якнайбільше носіїв моральних цінностей, котрі відмиють її, наче Авгієві стайні, від остогидлого нашому народові лайна. Думаю, що  Україна матиме своїх справжніх достойників.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ. Народився 1950 року в селі Преображенка на Херсонщині. Закінчив філологічний факультет Херсонського педінституту та Вищі літературні курси при Літературному інституті імені М. Горького в Москві. Автор майже півтора десятка поетичних збірок, зокрема в перекладі російською мовою. Лауреат Шевченківської премії, премій імені П. Усенка, імені Б. Нечерди, міжнародної літературної премії «Летюче срібне перо» фестивалю поезії слов’янських країн «Слов’янські обійми». Живе і працює в Херсоні.

 

КУЛІНАРНИЙ РЕЦЕПТ ВІД ПОЕТА

 

 

Пельмені фрі по-кичинському

У вас випадково розмерзлися пельмені? Підсоліть їх, розкатайте цю масу до форми коржа, підсмажте на олії з обох боків, а потім, смакуючи цим витвором, погодьтеся, що пельмені можна й зумисне розморожувати.