«Нині Україна фактично в 10—11 разів споживає більше енергії, ніж у середньому Європа. Не лише тому, що трубопроводи старі й протікають, а й тому, що кілька осіб можуть фактично забирати певні обсяги газу, щоб їхні компанії, заводи працювали на належному рівні. І тут ідеться про шахрайство, панове, про справжнє шахрайство». Ця відверта заява Йоганнеса Гана, комісара ЄС з питань європейської політики сусідства та переговорів з розширення, яку він зробив у Києві торік у квітні на Міжнародній конференції на підтримку України, спричинила, пам’ятаю, великий резонанс у ЗМІ.
Відомий європейський політик закликав офіційний Київ не лише узгодити стан енергоефективності в країні зі стандартами Євросоюзу, а й зменшити апетити українських олігархів-монополістів на ринку газу та теплової генерації. І ухвалення вже восени Верховною Радою Закону «Про ринок природного газу» було своєрідною реакцією на заклики ЄС щодо прискорення реформ та виконання зобов’язань, які випливають з угоди про заснування Енергетичного співтовариства. У лютому 2010 року Україна приєдналася до нього.
— Ця угода передбачає ухвалення принаймні трьох основних законів, — пояснював під час нашої розмови Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХI», керівник Київського міжнародного енергетичного клубу: — про ринок газу, про ринок електроенергії та про національного регулятора. Адже газовий ринок існує не сам по собі, а тісно пов’язаний з ринками електроенергії та тепла.
— Проте із трьох згаданих законів, які Україна зобов’язалася ухвалити в межах Угоди про асоціацію з ЄС та свого членства в Енергетичному співтоваристві, поки що ухвалено лише один — «Про ринок природного газу». Таке враження, що триває підкилимне штучне затягування створення законодавчої бази для ліквідації монополій на ринках газу та електроенергії і створення конкурентного середовища.
— Згоден, але частково. Ухвалення навіть не в пакеті Закону «Про ринок природного газу» — це значний крок України до норм і практик ЄС в енергетичній сфері. Законопроект розробляли у тісній співпраці з Секретаріатом Енергетичного співтовариства, він відповідає, за його оцінками, всім європейським стандартам та вимогам Третього енергетичного пакета. Реалізація цього закону, як це було в інших країнах-членах ЄС у минулому, дасть змогу зробити енергетичний сектор України прозорим і подібним до європейського. Українські споживачі зможуть, наприклад, самі обирати постачальника газу і характер послуг залежно від того, в якому обсязі й коли саме потрібен енергоресурс, а енергопостачальники зможуть обирати коло споживачів. Тобто буде створено механізм для конкуренції.
Цей закон запроваджує прийняті в ЄС механізми підтримки споживачів (не захищених нині у нас) та контролю за якістю послуг, робить ринок природного газу прозорим і зрозумілим для інвесторів. І, що дуже важливо, цей закон повинен зруйнувати приватні й державні монополії, змінити розклад сил в енергетичному секторі країни, яким нині фактично управляють олігархи.
Коли ж запрацює «чудовий закон»?
Михайло Гончар вважає, що не дуже скоро, лише за умов успішної його імплементації. Бо ухвалення закону — це навіть не півсправи. Ще належить завершити імплементацію другого енергопакета. Вона нібито розпочалась, але багато в чому залишилась тільки на папері: є великий супротив тих, кого влаштовують нинішні сумнівні «схеми». Бо головний принцип другого енергопакета — вільний доступ до трубопровідних потужностей. Будь-який виробник газу повинен мати змогу без перешкод увійти у трубу, щоб реалізувати свій газ. А газові розподільчі мережі, як відомо, за часів попередників підпорядкували олігархам — власникам облгазів.
— Саме проблема продажу нині стримує приватне газовидобування, — пояснює Михайло Михайлович. — Це, до речі, характерно і для виробників електроенергії. Щоб продати енергоресурс, треба підключитися до мережі. А монополіст не хоче підключати. Він диктує умови, і постачальник змушений віддати газ або електроенергію за безцінь. Такого далі терпіти не можна.
— Скільки на цей так званий перехідний період знадобиться часу?
— Для безпосереднього впровадження європейських реформ на українському ринку природного газу, тобто на імплементацію згаданого закону потрібно років зо три-п’ять. Бо треба ще ухвалити підзаконні акти, розробити і впровадити мережевий кодекс, провести розділення «Нафтогазу» (unbundling), тренінги персоналу.
Головна проблема, за словами президента Центру глобалістики «Стратегія XXI», полягає в тому, що Закон «Про ринок природного газу» було ухвалено в парламенті окремо, а не «в пакеті» ще з двома вкрай потрібними законами, як це слід було: про ринок електроенергії та про національного регулятора. Особливо важливий і для ринку газу, і для ринку електроенергії останній. Парламентські лобісти олігархічних інтересів у цьому питанні не поспішають. Триває подвійна гра. Нібито всі за ринкові умови бізнесу, за цивілізовану конкуренцію і прозорі правила гри, а насправді…
— Формально у нас існує Національна комісія регулювання енергії і комунальних послуг (НКРЕКП), але це квазірегулятор, — вважає Михайло Гончар. — Це не до кінця самостійний орган, він діє переважно з оглядкою на Банкову або тих, хто дуже наближений до цього центру влади. Потрібен незалежний регулятор, щоб практика відповідала закону.
І все це, незважаючи на ухвалений закон про ринок газу, й далі створює певні процедурні перешкоди, не сприяє, як обіцяли, прискоренню реформ з деолігархізації ринків газу й електроенергії. Тут і нині нема елементарної конкуренції. Всі енергоринки мають або офіційну природну монополію в особі, наприклад, «Нафтогазу» або де-факто — приватну монополію, наприклад, Ріната Ахметова. Його ДТЕК, сконцентрувавши приблизно 70% теплової генерації країни, і далі диктує державі й споживачам свої умови гри на ринку електричної й теплової енергії, але Антимонопольний комітет України, як і галузевий комітет парламенту, цього «не бачать».
Буквально донедавна чомусь ніхто «не помічав» очевидних перекосів і на оптовому ринку електроенергії (ОРЕ) на користь структур Ахметова.
Ідеться про право відключення блоків теплових електростанцій за умови зниження споживання електроенергії в країні. Згідно з чинними положеннями правил ОРЕ, на ТЕС повинні працювати мінімум два блоки. За словами міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, це призводить до того, що в часи так званих нічних провалів (різке зниження використання електроенергії споживачами) замість відключення блоків ТЕС як маневрових доводиться обмежувати й вироблення електроенергії ядерними блоками атомних станцій ДП «НАЕК «Енергоатом» (скільки коштів державний бюджет щорічно недоотримує від таких правил, керівник відомства не назвав). «Я ініціюватиму зміну цих правил у частині мінімального складу обладнання теплової генерації», — пообіцяв, за інформацією Інтерфаксу, пан Демчишин журналістам на недавньому міжнародному форумі, присвяченому роботі кредитних агентств. При цьому міністр наголосив, що змінити правила ОРЕ можливо лише за наявності більшості прибічників у раді ОРЕ, «чого на сьогодні у Міненерговугілля немає».
За лаштунками балансу палива
Не менш цікаве відбувається й на оптовому ринку природного газу, в механізмах його розподілу. Чудовий документ для аналізу й певних висновків — наказ №410-р від 15.04.2015 р. НАК «Нафтогазу» «Про затвердження прогнозного балансу надходження і розподілення природного газу в Україні на 2015 р.» та «Баланс природного газу по Україні у грудні та за 12 місяців 2015 р.». Так ось, за плану 20,2 мільярда кубометрів у країні торік видобуто 19,9. Із цієї кількості державна компанія «Укргазвидобування» виробила 14,5 мільярда кубометрів і передала для потреб населення 12,8 мільярда. З них використано трохи менш як 12,2 мільярда. Тобто населенню цілком вистачило газу українського видобутку, вартість якого в кілька разів нижча від імпортованого. Тому в багатьох фахівців-аналітиків знову виникає запитання: чому і нині під час нарахування тарифів на природний газ для населення за основу беруть не вартість газу власного видобутку, а вартість того, яке закуповують за кордоном і «змішують» з українським? Тим паче в ситуації, коли співвідношення обсягів імпортованого газу, передбачених для потреб населення, і тих, які передає на ці потреби компанія «Укргазвидобування», не на користь імпортованим обсягам. У 2014 році, наприклад, для потреб населення передбачали реалізувати 2,137 мільярда кубометрів імпортованого газу, а в 2015-му — 3,372 мільярда. З тих майже 26 мільярдів, які планували придбати за кордоном.
І ще одна деталь, на яку звертає увагу газовий баланс. Торік теплогенеруючі підприємства (це здебільшого приватні ТЕЦ, які працюють на населення та ЖКГ) використали вдвічі більше палива, ніж їм планував «Нафтогаз» (3,065/6,938). Ідеться, наголошую, про паливо, яке виробило «Укргазвидобування». На чиї плечі лягли такі шалені перевитрати? Понад три мільярди кубометрів газу! І як це позначиться на «ринкових» енерготарифах, які планують підвищити для населення з 1 квітня цього року?
Під охороною незалежного регулятора
«Укргазвидобування» вустами його голови правління Олега Прохоренка обіцяє цього року утримати обсяги видобутку газу, а до 2020-го досягти амбітної мети — вийти на виробництво 20 мільярдів кубометрів. Цього з великим запасом вистачатиме для забезпечення потреб усього населення країни. Тобто наша державна газовидобувна компанія створюватиме ще кращі об’єктивні умови, аби влада переглянула тарифи у бік їх значного зниження. Чи відбудеться це колись? А можливості для цього, до речі, відкриються ще більші за умов, якщо Міненерговугілля вдасться (а такі наміри вже озвучено) вивести зі сфери контролю Міністерства екології та природних ресурсів ласий шматок — видачу спеціальних дозволів на користування надрами з нафтогазових родовищ і коли з шаленим бізнесом на цьому буде покінчено. Адже тоді, за логікою, державному «Укргазвидобування» буде надано нарешті пріоритет в отриманні дозволів і ліцензій. Поки що приватні компанії, подейкують, — бажаніші клієнти в цьому відомстві.
Міненерговугілля, за словами його керівників, відповідаючи за забезпечення країни енергоресурсами, не має жодних важелів впливу на те, хто, як і в який спосіб отримує першочергове право на використання кращих ділянок нафтогазових родовищ.
Великі надії в намірах посилити енергонезалежність країни Міненерговугілля покладає на закон про національного регулятора. Його давно чекають від України і в Європейському енергетичному співтоваристві. Пан Демчишин називає термін півроку, коли закон про «сильного, справжнього і незалежного» регулятора буде ухвалено і він запрацює. Було б чудово, якби я помилився, але, на мою думку, це вельми бажаний, але надто оптимістичний прогноз міністра. Адже він краще за мене знає про ті перепони, які чинять цьому законопроекту в багатьох кабінетах, де звикли роками отримувати зиск за тіньовими, корупційними схемами. Тішить лише та відверта оцінка нинішнього шаленого протистояння реформам у галузі, яку Володимир Васильович дає в «Економічній правді» за 16 лютого: «Усе це дуже не подобається постачальникам (олігархам, фінансово-промисловим групам, — Авт.), які звикли ігнорувати потреби споживача, а слово «представник» сприймали лише як свою людину в органах влади, яка підписує все, що потрібно».
Тож, може, справді зміни на краще колись відбудуться.
ПРЯМА МОВА
Володимир ДЕМЧИШИН, міністр енергетики та вугільної промисловості:
— Сильний, справді незалежний регулятор на ринку енергетики потрібен не лише підприємствам та інвесторам. Він найперше потрібен споживачеві, бо матиме легітимне право відстежувати якість постачання, дотримання прав споживачів і, головне, вживати дієвих заходів проти монополістів. Більше того — законопроектом про регулятора в енергетиці передбачено посаду енергетичного омбудсмена, який зможе стати на захист побутових споживачів. На захист людей, яким уже зараз важко розібратися в системі нарахування платні та у власних правах.