Завжди з інтересом читаю новини про своїх колег — і не тільки газетярів, а й працівників радіо, телебачення, інтернет-видань. Багатьох із них знаю ще зі студентських років, інші відомі за публікаціями, виступами в ефірі.

Завжди щиро радію їхнім успіхам. Одні перемагають у тих чи тих конкурсах, другі професійно ведуть репортажі з передових позицій на сході України, треті ініціюють корисні й потрібні суспільству починання, до яких, за можливості, неодмінно долучаюся. Одне слово, журналістика як така вирує різними подіями, фактами, новинами, за якими завжди стоять їхні автори — журналісти. Але, на жаль, останніми роками почали траплятися не просто ложки дьогтю, а щось об’ємніше, темніше, неприємніше. Тим паче, що всі ті не вельми приємні факти подаються у красивій обгортці, з особливим пієтетом: мовляв, знай наших!

Приміром, кілька днів тому одна з відомих журналісток під час інтерв’ю в прямому ефірі вжила круте словечко, а саме добірну нецензурну лексику. І це не тільки в присутності чоловіка-співбесідника, а й перед мільйонами телеглядачів. Не беруся зодягати на себе суддівську мантію, але такий факт однозначно не личить не тільки ведучій як журналістці, а й просто жінці. Бо хоч би хто що казав чи заперечував, а лайливі слова ніколи і нікого не красили, не додавали авторитету (хіба що окремим представникам гомо сапієнс, словниковий запас яких не дотягує до середньостатистичного).

Леле, що тут зчинилося!

Переглядаю в інтернеті одну стрічку новин — ледь не сенсація! Другу — майже те саме. Третю — смакують подробиці, пропонують запис з акцентом: на такій-то хвилині й секунді буде матюк. Погортав-почитав-послухав і мулько стало на душі: чи ми, журналісти, настільки змаліли-здрібніли-споганилися (чи знахабніли?), чи наш «споживач» (глядач-слухач-читач) уже звик до подібних «подвигів»?

Хай там як, але не можу пригадати, щоб у нашій національній журналістиці процвітало подібне словоблудство — вживаючи лайливе слівце, один мій колега часто мімікою вимовляє замість «у» «я».

Але ж то так — тихенько, напівпошепки, не на люди. Та ще й соромиться.

А тут — перед глядачами, відкрито, без тіні сумніву чи сорому.

Відтак думаю: якщо наші українські наставники журналістів не схильні популяризувати круті словечка серед своїх юних вихованців, то вочевидь набираємося цієї словесної зарази десь в інших містах-місцях? Бо ледь не щодня хтось із ведучих вряди-годи відзначиться черговим «коником» в ефірі. Наприклад, коментуючи прогноз погоди в одній із спекотних країн, ведуча поступово роздягалася — аж до стилю ню. Кому-кому, а глядачеві точно ставало спекотно від екранного топлес.

Інша фанатка футболу побилася об заклад: якщо її збірна виграє, то вона також «розсупониться» в прямому ефірі. Гравці постаралися — ведуча дотримала слова. Не відстають і чоловіки, які також інколи беруться демонструвати біцепси-«кубики» та інші тілесні принади перед глядацькою авдиторією.

Щоправда, остання не тільки дівоча-жіноча, а й часто дитяча.

Але дорослі дяді й тьоті на таке не звертають уваги. А дарма. Не бажаючи мати репутацію такого собі чистоплюя чи громадянина із стерильним світосприйняттям, усе-таки наважуся на висновок: подібні ефірні викрутаси явно не додають авторитету ні ведучим, ні телевізійному каналу, ні журналістиці як такій.

Змушуючи глядачів «ковтати» отой словесний мотлох, вони насамперед принижують себе, виставляючи напоказ власну безкультурність, убогість, ницість.

Я не правий? Можливо. Але нехай доведуть протилежне. Тільки, бажано, без лихослів’я.