155 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФРІТЬЙОФА НАНСЕНА
ПАРАЛЕЛІ. Легендарний дослідник Арктики став лауреатом Нобелівської премії за порятунок мільйонів людей, вимушених втікати від розв’язаного більшовиками терору. Свого часу «нансенівські паспорти», названі за іменем Верховного комісара у справах біженців Ліги Націй, дали змогу знедоленим утікачам вільно перетинати кордони й шукати роботу у Європі і далеко від неї.
Не менш вагомий вклад Нансена у порятунок українців від голоду 1921 року. За часів СРСР з «праведним гнівом» розповідали, як «реакційна» Ліга Націй (попередниця ООН) відмовила в допомозі Радянській Україні. Проте старанно замовчували, що сусідня Росія тоді розмістила на прокорм в УСРР 1,5 мільйона росіян-червоноармійців та на вимогу Леніна вивезла до РСФРР майже 100 мільйонів пудів українського хліба. Крім того, у церквах України під прикриттям кампанії зі збирання коштів на допомогу голодуючим Поволжя вилучили цінностей на понад мільйон рублів золотом.
Отож можна зрозуміти позицію Ліги Нації, яка відмовилася допомагати більшовицькому режиму, що грабував і винищував голодом власний народ. Утім, від цього не було легше українцям: мученицькою смертю їх тоді загинуло від 1,5 до 3 мільйонів. Втрати були б ще більшими, якби не організований за особистої ініціативи Нансена Фонд допомоги голодуючим, який надав Україні 250 тисяч рублів золотом. Це врятувало щонайменше сім мільйонів українців, нащадків яких «братня» Росія знову перетворює на розмінну монету власних політичних ігрищ.
95-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Московське привласнення Київської митрополії
ДУХОВНІСТЬ. Можна довго й аргументовано дискутувати з приводу канонічності тих чи тих церков та їхніх прав на самостійність (автокефалію), однак не варто забувати, що з погляду біблійних книжників і фарисеїв, які колись розп’яли Христа, він був самозванцем, а його послідовники-апостоли — розкольниками. Крім того, навіть із суто формальної логіки нинішні потуги Московського патріархату довести свою вищість над Київською церквою безпідставні, адже князь Володимир охрестив киян ще 988 року, а перша згадка про Москву датована 1147 роком.
Отож центром руського (однак не російського, що тут не є синонімом) православ’я був Київ. Навіть після того, як у 1283 році київський митрополит перебрався до міста Володимира на Клязьмі, а його наступник — до Москви, митрополія не стала Московською. Офіційно вона залишалася Київською аж до 1448 року, коли в Москві, порушивши церковні канони, без погодження із Вселенським (Константинопольським) патріархом проголосили митрополитом рязанського єпископа Іона.
Після цього в очах православного світу церква в Москві стала розкольницькою, що призвело до паралельного існування канонічної Київської та не визнаної ніким, крім російських попів, Московської митрополії. Лише 1589 року, тобто майже через півтора століття після розколу, патріарх Константинопольський Ієремія необачно приїхав до Московії, де опинився в ролі «почесного в’язня». Платою за звільнення стало визнання канонічності до того розкольницької церкви.
Втім, цього московським душпастирям, які претендували на статус Третього Риму, було замало. Вже в 1686 році за підношення в 200 золотих монет та 120 соболів тодішній Константинопольський патріарх Діонісій підпорядкував Київську митрополію Московському патріархату. А за кілька місяців «златолюбний» глава православ’я поплатився за це посадою, однак результатом ганебної оборудки стало перейменування церкви московітів у Руську та, відповідно, початок відліку її історії від часів Київської Русі.
Все це цікавило б лише істориків, якби наслідком поглинання Київської митрополії не стало тотальне «зросійщення» українців. Не зайве нагадати, що в Російській імперії Святе письмо перекладали мовами всіх «інородців» із бурятами включно. Натомість відповіддю на спробу видати Євангеліє українською мовою став Валуєвський циркуляр, який офіційно заборонив друк релігійних книг «малоросійським нарєчієм». Тим самим мову «братнього народу» на догоду великодержавній імперській політиці оголосили поза законом, що прямо суперечить апостольським заповідям.
Вперше українська мова на церковній службі у храмі тоді ще формально Руської церкви прозвучала 22 травня 1919 року, хоч «Закон про Українську автокефальну православну церву» було видано ще 1 січня 1919 року. Лише 14 жовтня 1921 року вдалося провести І Всеукраїнський собор, який оформив створення УАПЦ. Її глава митрополит Василь Липківський є автором донині актуального звернення до прихожан: «Коли не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль».
Вже у січні 1930 року більшовики домоглися «саморозпуску» автокефальної української церкви, а у 1937 році стратили Липківського, 28 єпископів УАПЦ та тисячі її священиків, наочно довівши, що імперський синдром у Росії нікуди не зник.
Він живий донині, міцно поєднуючи з Путіним тих церковників, які ігнорують Христову заповідь: «Богу — Богове, а кесарю — кесареве».
15-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА СИМОНУ ПЕТЛЮРІ В РІВНОМУ
Довга дорога денаціоналізації
СИМВОЛ. У 1990 році, коли в Полтаві уперше вшановували пам’ять видатного земляка, «націоналістичній провокації» протидіяли 445 міліціонерів і дві сотні дружинників, які затримали 156 патріотів. Урочисте відкриття 2001 року пам’ятника Петлюрі в Рівному зібрало вже тисячі українців. Однак якщо у Варшаві аж два монументи голові Директорії, то в незалежній Україні він донині єдиний.
135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСІЯ ЩАСТНОГО
Український рятівник Балтійського флоту
ПАМ’ЯТЬ. Однією із найгероїчніших сторінок історії радянського військово-морського флоту є легендарний Льодовий похід. Його наслідком було врятування від передачі кайзерівській Німеччині дислокованих у портах Ревель (Таллінн) і Гельсінгфорс (Гельсінкі) бойових кораблів Балтійського флоту — єдиного, який вцілів після затоплення Чорноморської ескадри у 1918 році та розграбування ВМС Росії на Далекому Сході.
За умовами «похабного», за визнанням самого Леніна, Брестського миру, укладеного 3 березня 1918 року, єдиною флотською базою на Балтиці, що залишалася під юрисдикцією більшовиків, став Кронштадт. Тим часом більшість кораблів були в Ревелі та Гельсінгфорсі, віддалених від Петрограда сотнями кілометрів морського шляху, скутого кригою майже метрової товщини.
Ще одним подарунком більшовиків німцям, коштом яких фінансували Жовтневий переворот, став декрет Раднаркому від 29 січня 1918 року про розпуск старого і формування нового робітничо-селянського флоту на добровільній основі. Саме цей документ узаконив масове дезертирство, внаслідок чого «братішки» в чорних флотських бушлатах відправились у плавання суходолом, грабуючи і мордуючи всіх без розбору.
За таких умов перехід кораблів до Кронштадта здавався утопією. Однак тодішній начальник штабу Балтійського флоту Олексій Щастний, який після арешту чергового командуючого вимушений був взяти всю відповідальність на себе, здійснив неможливе.
Нині добре відомо, як «революційні» матроси Балтики багнетами і кулями насильно утверджували радянську владу на неозорих просторах колишньої Російської імперії, особливо відзначившись під Крутами та у кривавому погромі Києва муравйовцями. Натомість уродженець Житомира і представник давнього козацького роду Щастний врятував флот від німців.
На допомогу довелося залучити капітанів і матросів торгового флоту, яких спецешелонами відправили до Гельсінгфорса. Втім, навіть після цього екіпажі кораблів були неповними. Наприклад, есмінець «Войсковий», команда якого за штатом мала б налічувати 75 осіб, вийшов у похід лише із вісьмома матросами та чотирма офіцерами.
Однак прокладеним криголамами шляхом до Кронштадта вдалося вивести 236 кораблів, у тому числі шість лінкорів та п’ять крейсерів, які за негласною домовленістю більшовиків із німцями мали дістатися «фінансистам» Леніна.
Ще раз Щастний урятував Балтійський флот, коли військовим наркомом призначили Троцького, який прибув до Росії із США. Усвідомлюючи, що Петроград за лічені дні може бути захоплений німецькими військами, Раднарком на чолі з Леніним 11 березня 1918 року втік до Москви, хоч 1 березня влада оприлюднила заяву, що всі чутки про цей переїзд брехливі. Тим часом Троцький розпорядився підготувати до знищення бойові кораблі та берегові укріплення, таємно їх замінувавши. Більше того, він необачно проговорився, що цього разу вже британці та американці пообіцяли грошову винагороду за те, щоб флот не дістався німцям.
Саме розголошення на засіданні Ради комісарів флоту цього секретного наказу стало «злочином», за який 27 травня 1918 року заарештували Щастного. Спеціально створений для суду над ним «революційний трибунал» при Всеросійському центральному виконавчому комітеті 21 червня 1918 року ухвалив: «Розстріляти. Вирок виконати впродовж 24 годин».
Варто нагадати, що на той час в країні ще номінально діяв ухвалений ІІ Всеросійським з’їздом Рад декрет «Про відміну смертної кари». Втім, як із суто більшовицькою казуїстикою роз’яснив у інтерв’ю газеті «Известия» учасник судилища над Щастним і майбутній нарком юстиції СРСР Микола Криленко (партійна кличка Абрам), про скасування декрету не йдеться, бо у «вердикті не сказано, що звинувачений засуджений до смертної кари», яка скасована, «а зазначено, що трибунал постановив — розстріляти».
Рятівника Балтійського флоту стратили в ніч на 22 червня 1918 року. Прохання вдови про видачу тіла для поховання розглянули на засіданні Раднаркому за особистої участі Леніна і ухвалили: «Ходатайство Н. Н. Щастной удовлетворить». Та вже наступного дня горезвісний Яків Свердлов одноосібно розпорядився: «Постановление аннулировать».
Єдиною пам’яттю про батька для осиротілих малолітніх дітей Щастного стала українська сорочка-вишиванка, знята ним перед розстрілом і якимось дивом передана родині згідно з останньою волею страченого. Саме вона додавала віри і сил нащадку славного козацького роду на його останній хресній дорозі.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)