АКТУАЛЬНО

У будь-якому нововведенні вистачає білих плям, які потребують урегулювання

На Житомирщині прогнозують, що завдяки оподаткуванню об’єктів житлової нерухомості місцеві бюджети додатково поповняться майже 2 мільйонами гривень. На перший погляд сума чимала, але це лише 0,1% обсягу їхніх нинішніх власних надходжень. Тим часом, наприклад, у Канаді податок на нерухомість забезпечує 38% надходжень місцевих бюджетів, у Франції — 33%, у США — приблизно 30%. Дивуватися такій диспропорції не варто, бо коли у Франції середній рівень забезпеченості житлом становить 40 кв. м на одну особу, то у Житомирі, який мало чим відрізняється від інших українських міст, — лише 7,5 кв. м на кожну людину.

«Золоті» дачі у селі

Отож, здавалось би, більшості наших співвітчизників нововведення, що декларували як податок на розкіш, стосуватися не має. Та на ділі все з точністю до навпаки.

Як роз’яснили податківці, закон справді звільняє від оподаткування об’єкти нерухомості за умови, що житлова площа будинку не перевищує 250 кв. м, а квартири — 120 кв. м. Однак ця пільга стосується лише одного об’єкта нерухомості. Тим часом багатьом вихідцям із сіл, які нині є городянами, перейшли у спадок батьківські обійстя на малій батьківщині. В результаті аж ніяк не багатіям, про яких нам розповідали, «проштовхуючи» новий податок, тепер доведеться вибирати, за що їм платити — за квартиру в місті чи зазвичай «не першої молодості» хатинку в селі.

Можна скільки завгодно обурюватися, що вкотре хотіли зробити як краще, а вийшло як завжди, однак закон є закон. Та недаремно кажуть, що немає лиха без добра. В усякому разі, серед опитаних мною сільських голів більшість нововведенню раді. Зрозуміти їх нескладно, бо коли з кожних трьох-п’яти будинків у селах лише один має постійних мешканців, а решта використовуються як «дачі на літо», то наповнювати місцевий бюджет украй проблематично, а утримувати розраховану лише на зареєстрованих жителів соціальну інфраструктуру населеного пункту складно.

Утім, прагматичні селяни добре розуміють, що краще синиця у жмені, ніж журавель у небі. Тож на сесіях сільських рад, які вже затвердили нормативи оподаткування об’єктів житлової нерухомості,  здебільшого відмовилися від максимальних ставок податку за кожен квадратний метр житлової площі в розмірі 1% або 2,7% мінімального розміру заробітної плати. Як вважають депутати, намагання здерти якнайбільше лише додасть у селах пусток, які доведеться зносити за комунальний кошт, тимчасом як ставки від 0,1—0,3% не будуть обтяжливими для міських земляків і принесуть користь їхній малій батьківщині.

Ще одним головним болем для сільських громад у багатьох районах області залишаються не переоформлені у БТІ будинки, бо клопоти і витрати спадкоємців на узаконення прав на житло часто неспівмірні з ефемерною користю від його продажу чи використання. Тим більше, що інколи йдеться про будівлі, споруджені ще… до революції 1917 року!

Варто нагадати, що у селах оформлення прав спадщини на житло за відсутності майнових спорів свого часу здійснювали через сільраду без жодних БТІ (на Поліссі воно зазвичай одне на кілька районів) чи навіть нотаріусів. Зрозуміло, що нинішні сільські голови не претендують на повернення «привілеїв» попередників, однак цілком резонно запитують: що робити з юридично не узаконеним, але від того не менш реальним житлом, якщо воно підлягає оподаткуванню як об’єкт житлової нерухомості?

Виходом із патової ситуації могло б стати доповнення до закону, за яким житлові будинки у сільській місцевості за умови їх введення в експлуатацію до, наприклад, 1991 року (коли, як відомо, розкішних котеджів навіть у містах ще не будували) та відсутності їх у державному реєстрі нерухомості обкладаються податком з розрахунку усередненої для місцевості житлової площі.

Скільки грошей попросить податкова за такі «хороми»? Фото з сайту nnm.ru

«Квартирне» питання

Ще один підводний камінь виникає під час самостійного поліпшення громадянами житлових умов, коли, наприклад, на сільському обійсті відразу два житлові будинки (старий і новий) або городянин купує квартиру в кредит. За словами одного з фахівців, виступ якого на прес-конференції у Києві цитують ЗМІ, «допоки нерухомість у кредиті і права власності у покупця немає, податок сплачує той, хто володіє нею, — юрособа. Це може бути і банк».

Однак за цією логікою по?даток із власників транспортних засобів за умови придбання автомобіля у кредит теж мав би сплачувати кредитодавець. Утім, навіть якщо за оподаткування житла справді розплачуватиметься банк, це призведе лише до збільшення відсоткових ставок, які й без того в Україні за європейськими мірками захмарні.

Отож цей нюанс теж потребує чіткої регламентації з посиланнями на конкретні норми закону, бо інакше власника кімнатки у «малосімейці» і новопридбаного житла, яке навіть у новобудові ще потребує ремонту, прирівняють до багатіїв і обкладуть податком «на розкіш».

Не менш спірне питання — юридичний статус неприватизованого житла у житлово-будівельних кооперативах. Номінально ці квартири з моменту повної виплати їхньої вартості переходили у власність родини члена кооперативу. Однак із початком масової приватизації господарі цих помешкань нарівні з квартиронаймачами комунального житлового фонду оформлювали державні акти про приватну власність. Отож хто відповість на нібито просте запитання: чи має ЖБК як юридична особа платити податок за неприватизовані квартири, про які, на відміну від комунального житлового фонду і гуртожитків, у законі жодного слова?

Насамкінець уже суто теоретичне запитання про рівність усіх форм власності перед законом, за яким об’єкти житлової нерухомості державної й комунальної власності не оподатковуються, а відомче житло нині вже майже суціль приватних підприємств і закладів прирівняне до розкішних котеджів і пентхауcів «нових українців»? Навряд чи варто пояснювати, що скромна службова квартира для викладача університету, вкрай потрібного на виробництві фахівця чи інженера, лікаря на селі, якого поселяють у збудований місцевим КСП будинок, — зовсім не розкіш.

До речі, у Європі, куди ми ніяк не дійдемо, зазвичай житло не купують, а орендують. Причому не в держави, а у приватних житлових структур, завдяки діяльності яких не тільки успішно вирішується горезвісне «квартирне питання», а й підвищується мобільність робочої сили, що лише на користь суспільству.