Десятиріччями українські можновладці невтомно переконують нас, що рівень оподаткування в Україні мало не один із найнижчих у Європі. Мовляв, у Швеції ті, хто працює, сплачують до бюджету приблизно 57% своїх доходів. У нас цей показник значно менший, що є головною причиною далеко не європейських норм життя.
На перший погляд, це нібито правда, бо за чинним законодавством із зарплат утримують лише податок на доходи фізичних осіб (18%) та військовий збір (1,5%). Однак до цього треба ще приплюсувати єдиний соціальний збір (22%), який сплачує підприємство, нараховуючи зарплати своїм працівникам. У підсумку в нас забирають аж 41,5% заробленого.
Отримавши вже добряче обкусаний заробіток на руки, ми віддаємо ще 20% його суми у вигляді ПДВ (податку на додану вартість), купуючи в магазинах, оплачуючи житлово-комунальні послуги тощо. Сплачені нами податки зростають ще більше з огляду на те, що у вартості алкогольних напоїв (включно із вином і пивом) та тютюнових виробів левову частку становить акциз.
Причому він стосується навіть тих, хто взагалі не вживає алкоголю і не курить, бо за підакцизний бензин і, відповідно, його частку в ціні проїзду автобусами і маршрутками та вартості доставки товарів автотранспортом доводиться платити всім. Тож можна сміливо приплюсувати ще 5% акцизного податку.
Отож із наших доходів держава забирає 66,5% заробленого, що цілком на рівні найрозвиненіших країн Європи, гарантуючи нам натомість рівень соціального захисту на рівні африканських держав. Та на відміну від, приміром, США, де громадяни відразу бачать, скільки й кому податків сплатили, в Україні забрані в нас кошти «сором’язливо» розтикують по трьох чи то «корзинах», чи то шулерсько-корупційних наперстках — утримання з наших зарплат, внески підприємства за зарплатний фонд, добровільно-примусова сплата ПДВ й акцизу під час купівлі товарів.
Не зайве згадати, що у США на корпорації припадає лише приблизно 10% загальних надходжень до бюджету, що дає змогу спрямовувати доходи в подальший розвиток виробництва. Натомість в Україні законослухняний бізнес аж стогне від непосильного податкового навантаження.
Не дивно, що працівники у США вважають податки платою за отримані від держави послуги та жорстко контролюють їх потрібність і якість. У нас податки — це фактично не контрольовані суспільством витрати на утримання держави, яка живе власним життям, не особливо переймаючись добробутом тих, хто утримує її власним коштом.
Навіть у наших європейських сусідів податки — інструмент управління економікою, а не лише засіб викачування грошей із заробітку власних громадян. Згадаймо, що піонером запровадження горезвісного ПДВ була післявоєнна Франція, яка таким методом обмежила споживчий попит. Схожі цілі мали на пострадянському просторі, де після розпаду СРСР був дефіцит товарів та величезна кількість готівкових коштів на руках населення. Отож запровадження ПДВ стало рівнозначне підвищенню цін на 20%, прикрите фіговим листком нового податку.
Однак нині в більшості країн Європи і навіть у пострадянських республіках ставки ПДВ диференційовані: від нульових або суто символічних на молокопродукти, хліб, медикаменти, книжки, послуги туристичних кемпінгів до 33% на товари розкоші. Тому податок там стимулює попит на корисні продукти повсякденного вжитку, забезпечує доступність культури й охорони здоров’я і є механізмом перерозподілу доходів багатих на користь бідніших співгромадян. Ми натомість не знаємо, куди збути надто дорогі за наявного рівня доходів українців молоко й сири та десятиріччями провокуємо підвищення цін на внутрішньому ринку, відшкодовуючи ПДВ експортерам.
Не краща ситуація з податком на доходи фізичних осіб, який фактично однаковий для всіх та не передбачає пільг для працівників, які виховують дітей. Лише суто номінально закон передбачає податкову соціальну пільгу для цієї категорії громадян, але вона давно не діє. Натомість у багатьох країнах Європи ставка податку для родин із дітьми удвічі менша від загальної. Тим самим громадян привчають жити власним коштом, а не перетворювати народження дітей у головне джерело доходу неблагополучних родин, які покривають усі видатки і пиячать за «дитячі» виплати від держави чи, точніше, за наш із вами кошт.
Не дивно, що за такої ситуації в податковому законодавстві аж ніяк не жартом видається теза, що податки сплачує несвідома більшість, а розпоряджається ними на власний розсуд свідома меншість. До того ж вона ще й дорікає українцям, які, мовляв, понад половину свого доходу витрачають на харчі із хліба, картоплі, круп та молоковмісної і м’ясовмісної продукції. Воістину, ситий голодного не розуміє. Особливо коли живе його коштом…