Відгуляли, розговілися, відзвітували, відсвяткували День Перемоги. Велике свято зробили дійством політичним та ознаменували. Прапорами різними і без. Хто як може, хто на що здатний. Одні свастику забороняють, інші дозволяють, треті — нібито як точно проти, але пояснюють це нерозумно. Це все сумно і трохи шкода.
Мій День Перемоги — свято особисте. Заповітне, потаємне, інтимне. Якщо є «діти війни», то є і «онуки війни». Я — внучка війни. Дід мій, Костя, який пройшов усю війну, помер через чотири місяці після мого народження. Він не знав, що онука-журналіст обов’язково захоче розпитати його про бойові будні, про любов і радощі, про життя і щастя, просто поради попросити. Не судилося. Але у нас із дідом одначе є невидимий зв’язок. Це я зрозуміла, коли опинилася на цвинтарі в Івано-Франківську, де він похований. Стежка раптом привела до його могили ...
Не про це хотілося сказати. А про зайву помпезність у святкуванні Дня Перемоги. За цим святкуванням і людини не побачити. Живої, справжньої, не з кіно або Інтернету, не з підручника.
Трапилось днями навідатися в гості до ветеранів. Надзвичайне враження — унікальний дід. Генерал-майор, не перший рік живе один, щиро радіє тому, що до нього хоч хтось навідався. Людина просто помирає наодинці. Крім соцпрацівника, не бачить жодної живої душі. І всім задоволений ветеран. Може, не вистачає уваги, спілкування, чуйності. Йому лишень і треба, щоб просто був хтось для розмови.
А жінка-ветеран виявилася просто «живчиком». Щиро раділа нашому приходу, дивувала, жартувала, пропонувала сісти за стіл «по коньячку». А жінка не проста. Блокадниця Ленінграда, що пройшла війну радисткою. Сьогодні живе одна, в квартирі на п’ятому поверсі будинку центральної вулиці. Вона не спускається у двір – не має сили, не може.
Шоком був порив цієї жінки. Коли дівчинка від громадської організації подарувала їй квіти, ветеран поцілувала тій руку. Так! Ось такий емоційний порив збентежив усіх, хто був поруч. Хто кому повинен цілувати руки?! Хто кому щось повинен узагалі?! Хто кому повинен бути вдячний?
Але вони такі, наші ветерани. Вони вдячні нам, нині сущим, всього лише за те, що ми прийшли до них. Вони до нас великодушні й добрі. Вони розповідають історії, від яких юні дівчата хлюпають носом і плачуть навзрид. Невже ми можемо таку цінність, таке добро, як ці ветерани, просто забути, не помічати, не поважати?!
Нехай мені дорікають, але згадується піонерське дитинство. У той час за кожним класом був закріплений житловий квартал, в якому жили ветерани. Ми класом приходили до них, ветеранів, 30 років тому, допомагали по господарству, прибирали у дворі, слухали їхні розповіді про війну. Жили вони в старому центрі Миколаєва, ми кріпили на хвіртку червону зірочку, до Дня Перемоги вивішували поздоровлення, і всі довкола знали, що цей ветеран, цей двір — в полі зору нашої уваги, піонерів-тимурівців.
Немає зараз ні піонерів, ні тимурівців. Немає «червоних зірочок» на воротах і під’їздах. Інші ідеали, інші символи, інше все. Може, й не потрібні вони нікому?
Можливо. Я теж була в цьому впевнена. Поки не побачила сліз на очах дівчисьок і поцілунок руки однієї з них. Поцілунок Перемоги. Поцілунок подяки. Нашої з вами провини. Перед ними, переможцями. Невже не встигнемо розпитати наших ветеранів про все, що з ними трапилося в ту війну? Невже так і підуть вони в небуття зі своїми таємницями? Невже нікому з молодих усе це не цікаво?
Був би живий дід, я б запитала ...