У галузі охорони здоров’я на Закарпатті працюють близько 70 людей, які приїхали сюди з інших регіонів країни і за визначенням є внутрішньо переміщеними особами. Їхня праця, досвід виявилися потрібними і на новому місці. Про сім’ю фельдшерів Ірини Домбровської та Ігоря Бондарєва — наша розповідь.

Після жахів війни — в інший кінець країни

Ірина Домбровська — одна з тих, хто до своєї мрії йшов поволі, але невпинно. Ще дівчиною вступила до медінституту в Луганську, але провчилася всього два з половиною роки. Трагічна батькова смерть перервала шлях до професії лікаря. Потім була перерва в ціле десятиліття. І все-таки медицина перемогла: за тридцять вступила до лисичанського медучилища, яке закінчила 2014-го. І відтоді вона фельдшер на екстреній медичній допомозі.

«Люблю свою роботу і безмірно щаслива, що вона в мене є. Усі ці роки віддавалася їй повністю на виїздах, а останніми роками — як диспетчер на станції швидкої допомоги», — розповідає пані Ірина.

Так було, аж доки в життя лікарки не увірвалася війна. Показала жорстоке обличчя уже з перших днів. Майже цілий місяць, розповідає Ірина, довелося пізнавати всі жахи війни. Згадує, як удома сушили сухарі, щоб було з чим спуститися в підвал у разі обстрілів і бомб. Коли разом із чоловіком Ігорем падала в канаву, щоб перечекати вороже бомбардування. І хвилювалася за залишеного вдома 13-річного сина Іллю: телефонувала, щоб сховався у ванній кімнаті. Нікому, каже, не бажає пережити тих страхіть.

Як терпінню настав кінець, разом з Ігорем склала речі та рушила аж на інший кінець України, до Ужгорода. Три дні важкої дороги, коли поперемінно то він, то вона сідали за кермо. І ось вони на місці. У тому самому місті, в якому їй довелося побувати ще у мирний час у поїздці до сина. У прикордонному Чопі син Дмитро проходив строкову службу. Опісля залишився тут і вже три роки служить за контрактом. Створив тут власну сім’ю.

За час, доки батьки були в дорозі, Дмитро знайшов для них житло — однокімнатну квартиру. Хоч і маленька, необлаштована, але були їй невимовно раді. Нові сусіди допомогли з меблями, а одні навіть віддали пральну машину: «Користуйтеся!» Ірина з чоловіком не знаходить слів, щоб передати свою вдячність.

«Перед тим місяць не спала, тож після приїзду три дні не могла відіспатися, — розповідає Ірина. — Уві сні все ще переслідувало пережите. Щастя, що ми на Закарпатті цього нині не відчуваємо, потроху входимо в русло нормального життя. Місцеві жителі в цьому нам допомагають. Усім, із ким спілкувалася, щиро дякую!»

Чоловік пішов у тероборону, а вона на швидку

За кілька днів по приїзді Ігор подався до територіального центру комплектування і соціальної підтримки. «Ховатися від війни не буду, як і сидіти без роботи. Фельдшери потрібні й у тилу, і на фронті, — сказав дружині. І ось уже два місяці служить. Нині перебуває у тренувальному центрі. Куди потрапить потім, ще невідомо. — Куди мене мобілізують, там і буду».

А ось Ірині з роботою довелося зачекати. У тому поспіху, з яким виїжджали з Лисичанська, забула взяти диплом. Без нього чим підтвердити, що маєш спеціальну освіту і можеш працювати за фахом? Щойно дочекалася підтвердження від свого керівництва (швидкої Лисичанська, яка на той час переїхала у Дніпро), як одразу звернулася в Закарпатський територіальний центр екстреної медичної допомоги. Тут її тепло прийняв його директор Фома  Білинець. Проте отримала пропозицію роботи на пів ставки: на повну завантаженість узяти не можуть, оскільки не звільнена зі швидкої на попередньому місці. 

Ірина Домбровська рада й цьому, адже тепер вона повернулася до звичної роботи — на швидку, працює за фахом. «До мене повернулося відчуття, без якого життя не має сенсу: почуватися потрібною іншим і, не дивуйтеся, самій собі», — розповідає фельдшерка Ірина Домбровська.

Усі робочі дні вона працює із задоволенням. Згадала про так звані непрофільні виклики, які заважають працівникам швидкої справді швидко надавати необхідну допомогу. Ідеться про те, коли люди телефонують не через недугу, а лише через те, що хочеться поскаржитися на життя. Скажімо, недавно з восьми викликів рівно половина були непрофільними.

«Буває, що в іншому місці люди справді потребують фахової допомоги, а вільної машини немає. Вона поїхала на несправжній виклик, — розповідає Ірина. — Хворіють тут так само, як і в Лисичанську. Єдина відмінність у тому, що нині левова частка викликів надходить від переселенців, яких в Ужгороді десятки тисяч. Хтось не знає, де лікарня або поліклініка, інший полінувався після переїзду переукласти договір із сімейним лікарем тут, на місці. Третій знайде ще якусь причину, щоб набрати номер швидкої. Вимушені із цим миритися — наша місія — допомагати людям».

Так склалося, що в їхній сім’ї більшість — медпрацівники. Ірина з Ігорем, син Дмитро працюють за фахом і несуть медичну вахту.

«Нам тут дуже подобається, — розповідає Ірина Домбровська. —  Удосконалюємося в українській мові, і розмовна в нас іще кульгає. Готуємося восени віддати молодшого сина до ужгородської школи. Спасибі людям, з якими зустрічалися, за те, що допомагають призвичаїтися  на Закарпатті. Поки що залишатимемося тут. Багато що залежатиме від того, як і коли буде повністю вільний від ворога наш Лисичанськ».

ПРЯМА МОВА 

Анатолій ПШЕНИЧНИЙ,
директор департаменту охорони здоров’я
Закарпатської обласної військової адміністрації:

— На сьогодні в галузі охорони здоров’я області працевлаштовано майже 70 внутрішньо переміщених осіб. Серед них 32 лікарі, 36 медсестер і медбратів, фельдшерів. Є фізики і біологи, які обслуговують медично-технічне обладнання, аналітичні лабораторії, є працівники фізіотерапевтичних кабінетів тощо.

Медики-переселенці працюють у різних містах, у всіх районах області. Відзначаються старанним ставленням до виконання обов’язків. Колеги, які працюють поряд із ними, дуже задоволені їхньою роботою, пацієнти раді отримувати від них кваліфіковану медичну допомогу. Бажаю медикам, які переїхали в Закарпатську область і нині живуть тут і працюють, почуватися комфортно — так, як удома, і мати задоволення від роботи.