75-РІЧЧЯ БИТВИ ПІД ЕЛЬ-АЛАМЕЙНОМ
ПОГЛЯД. В СРСР, а нині в Росії звикли принижувати союзників з антигітлерівської коаліції, які, мовляв, відкрили другий фронт у Європі аж 1944 року, коли долю Третього рейху вже було вирішено на східному фронті. При цьому ігнорують те, що Англія самотужки протистояла нацистським агресорам з весни 1940 року аж до початку радянсько-німецької війни, а США після нападу Японії зазнали не менш нищівної поразки, ніж Червона армія.
Отож істотна матеріальна допомога, яку надавали СРСР у межах ленд-лізу, не була зайвою самим союзникам. Зокрема у середині 1942 року англійці з останніх сил стримували німців під Ель-Аламейном, за 100 км від Александрії. Поразка призвела б до захоплення ворогом Суецького каналу, що був стратегічно важливим для всіх країн антигітлерівської коаліції.
Успіх англійців поклав початок розгрому Африканського корпусу гітлерівців. Черчилль згадував, що «до Ель-Аламейна ми не здобули жодної перемоги. Після Ель-Аламейна не зазнали жодної поразки». 13 травня 1943 року капітулювали останні ворожі війська у Північній Африці, що дало змогу у вересні розпочати вторгнення в Італію. Саме тут ще за рік до відкриття на території окупованої нацистами Франції другого фронту англійсько-американські союзники розпочали битву за визволення Європи від Гітлера.
175 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ВЕРЕЩАГІНА
Баталіст, який ненавидів війну
МОРАЛЬНІСТЬ. Передостанній російський імператор Олександр ІІІ, ще претендентом на престол оглянувши виставку картин художника-баталіста Василя Верещагіна, жорстко оцінив талант митця: «Його тенденційність суперечить національному самолюбству і спонукає до висновку: або Верещагін скотина, або схибнута людина».
145 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПИЛИПА МИРОНОВА
Кінармійські рейди Україною
ПАМ’ЯТЬ. В СРСР десятиріччями оспівували і прославляли подвиги Першої кінної армії, хоч її назва підказує, що аналогічних військових формувань було щонайменше два. Фактичним творцем обох був не майбутній маршал Будьонний, а донський козак українського походження Борис Думенко.
Завдяки його організаторському хисту зі звичайнісінького кавалерійського полку виріс кінний корпус, що перетворився на грізну маневрену першу армію кіннотників. Згодом Думенко, відсторонений від її командування через важке поранення, створив Другу кінну. Однак 11 травня 1920 року більшовики розстріляли його за спротив їхній політиці винищення козаків і селян.
На вільне місце командарма невдовзі призначили ще одного майбутнього «ворога трудового народу» — колишнього козачого осавула (аналог нинішнього майора) Пилипа Миронова. У російсько-японську війну його за мужність нагородили аж чотирма орденами, однак у роки першої російської революції бойового офіцера, який публічно закликав не перетворювати козаків на карателів, позбавили чину і вигнали з війська.
З початком Першої світової війни Миронова амністували і відправили на фронт, де він дослужився до командира полку та отримав ще два ордени. Після повалення самодержавства улюбленець козаків перейшов на бік червоних і став комбригом. Миронова третім у країні рад нагородили орденом Червоного прапора.
Мужній і щирий командир, який ще за царських часів не боявся обстоювати правду, не міг миритися зі звірствами комісарів і чекістів. Миронов двічі писав листи Леніну, вимагаючи припинити винищувати козаків. Не дивно, що у вересні 1919 році непокірного комбрига заарештували і винесли йому смертний вирок. Однак з огляду на велику популярність Миронова серед козацтва Дону спеціальним рішенням всеросійського центрального виконкому засудженого помилували, відправивши на роботу завідуючим земельним відділом та протичумним кабінетом у рідних краях.
Тим часом Перша кінна армія, що на початку 1920 року прославилася масовими грабунками і звірствами у захопленому будьонівцями Ростові-на-Дону, за наказом Леніна рушила на польський фронт під Житомир. Відстань 900 км війська, які категорично відмовились їхати залізницею, долали аж 58 діб, проходячи за день на конях у середньому по 17 км. Весь цей шлях Україною позначений масовим терором проти місцевого населення, яке нещадно грабували, вбивали, ґвалтували.
Після розгрому червоних під Варшавою кіннотники Будьонного знову посунули українською землею на рідний Дон, відмовившись воювати із Врангелем. Саме тут знадобився Миронов, який на чолі Другої кінної армії йшов вздовж Дніпра, не даючи будьонівцям переправитися на лівий берег. Збереглися документи про масові злочини «лицарів революції», які вбивали і грабували всіх та привселюдно ґвалтували жінок і дівчат, забираючи найкрасивіших «до обозу». У підсумку «навіть села, що були на боці радянської влади, тепер відчувають ненависть до Червоної армії і охоплені бандитизмом».
Махновці вкотре підіграли окупантам України, допомігши червоноармійцям захопити Крим. Після цього саме Друга кінна армія Миронова знищила війська Махна, а нагородженого ще одним орденом Червоного прапора козака-командарма на початку 1921 року заарештували й тихцем убили без суду в Бутирській тюрмі Москви.
80 РОКІВ РОЗСТРІЛАМ УКРАЇНЦІВ У САНДАРМОСІ
Жертвоприношення до свята
ЗЛОЧИН. У 1961 році вдова видатного українського режисера Леся Курбаса отримала офіційну довідку, що її посмертно реабілітований чоловік помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Аналогічні повідомлення видавали рідним інших репресованих. Вони стали підставою для вписування вигаданих у КДБ дат в офіційні біографії. Насправді багатьох діячів українського відродження розстріляли напередодні 20-річчя жовтневого перевороту в карельському урочищі Сандармох.
Загалом тут завершилася земна дорога щонайменше 10 тисяч жертв сталінського режиму, серед яких так званий соловецький етап.
Упродовж десятиріч доля цих 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення, серед яких 287 вихідців з України, була невідомою. Це давало змогу дезінформувати громадськість щодо причин і дат смерті Леся Курбаса, Миколи Куліша, Марка Вороного, Миколи Зерова, Валер’яна Підмогильного, Олександра Яворенка, Антона Крушельницького.
Їхні імена вказано у списках на розстріл, затверджених на початку жовтня 1937 року особливою трійкою Ленінградської області. Її члени — начальник обласного управління НКВС Леонід Заковський (латиш Генріх Штубіс), другий секретар обкому ВКП(б) росіянин Петро Смородін і прокурор області етнічний німець Борис Позерн — прирекли на смерть 1111 в’язнів Соловецького табору. Вони підлягали страті не за конкретні злочини чи провини, а згідно з планом на «репресії першої категорії».
Однак добір для знищення, на відміну від нацистських розстрілів кожного п’ятого чи десятого, не був спонтанним. Сандармох цілеспрямовано зачищали від цвіту української інтелігенції та кращих представників інших народів і національних меншин із татарами і німцями Поволжя включно.
Історики підрахували, що за 1937 рік в СРСР розстріляли 353 074 політично репресованих, тобто в середньому щодня знищували тисячу людей. Це ще не повні дані, адже вже згадуваний соловецький етап упродовж десятиріч вважали зниклим безвісти, доки в особовій справі капітана держбезпеки Михайла Матвєєва випадково не виявили звіт про виконання ним особливого завдання в Сандармосі.
Доведені вищим керівництвом країни плани на знищення власних громадян були такими масштабними, що в каральних органах не вистачало катів-виконавців. Отож група Матвєєва налічувала лише десять осіб. 27 жовтня перша страта, під час якої одному з розстрілюваних майже вдалося втекти, довела необхідність «наукової організації праці».
Після трьох днів підготовки справу поставили на конвеєр. Приречених по одному викликали нібито на медогляд, де несподіваним ударом дерев’яної битки по голові оглушали, після чого зв’язували. Коли накопичувалось до півсотні непритомних, їх закидали у вантажівку й везли на місце страти. Тих, хто отямився в кузові й починав кричати, проштрикували спеціально виготовленими довгими металевими прутами. На край заздалегідь викопаної могили підтягували тіла жертв, і капітан Матвєєв особисто стріляв із пістолета впритул у голову приреченого, після чого черговий труп летів у яму.
Ці моторошні подробиці масової страти потрібно знати, щоб усвідомити: жодної принципової різниці між злочинами німецьких нацистів, яких багато хто чомусь називає фашистами, і очолюваних Сталіним більшовиків немає. Єдина відмінність у тому, що коли більшість гітлерівських катів знайшла справедлива розплата, то нагороджений орденами Леніна і Червоної зірки капітан Матвєєв помер від старості у віці 79 років, користуючись славою та пільгами ветерана правоохоронних органів і навіть учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні. А цей кат із червоною зіркою на кашкеті жодного дня не був на фронті — він лише виконував смертні вироки у блокадному Ленінграді.
Не варто забувати, як радянські горе-експерти старанно доводили, що масові поховання в Катині під Смоленськом і в Биківні під Києвом — це справа рук німецько-фашистських окупантів. За аналогічним сценарієм російський пропагандистський телеканал «Звезда» торік приголомшив світ сенсаційним сюжетом. Мовляв, у Сандармосі поховано 19—22 тисячі радянських військовополонених, замучених фінськими окупантами. Про кількість жертв путінським спадкоємцям НКВС справді відомо більше. Ось лише капітан держбезпеки Матвєєв — аж ніяк не білофін.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).
Ілюстрації надано автором.