Мене зупинило оголошення на одній із бетонних плит, що під час протистоянь перегороджували вулицю, по якій щодня іду на роботу: «Прошу відгукнутися тих, хто лежав на барикаді під завалом людських тіл і вижив на вулиці Інститутській, біля метро «Хрещатик», 18 лютого. Я один із вас». А докладніше про ту ситуацію згодом дізналася від волинянина Івана Войчука, що розшукував її учасників, і киян Валерія Григоренка й Олега Матютенка, які зателефонували йому найпершими.
Їм не судилося познайомитися на Євромайдані, хоч кожен провів там не день і не два. У Валерія, якому за 60, була зокрема страшна ніч 19 січня на Грушевського, коли вперше побачив, як людям вибивають очі, а хлопцеві, що стояв поруч, вибухом гранати відірвало кисть, тільки жили стирчали… Іншої тривожної ночі запам’ятався чоловік, який потай від дружини привів на Майдан двох синів. Помітив: чим більшою ставала небезпека, тим масовіше групувалися там люди.
Іванові Войчуку, який у свої 55 ще стрибає з парашутом і катається на гірських лижах на «чорних» трасах, випало народитися в Сибіру, куди депортували його родину, а назвали його на честь вісімнадцятирічного дядька: той був серед 400 хлопців-упівців, яких везли на баржі з Магадана на Колиму і втопили в Охотському морі.
На Майдані Іван як будівельник налагоджував заготівлю бруківки: щоб одні її зривали, другі розбивали, треті вантажили в мішки, а четверті носили хлопцям на передову — одного дня так працювали з ранку до сутінків. Підказав хлопцям, як мішками з піском чи снігом робити кладку «в півтори цеглини», щоб трималися барикади. Оббігав гарячі точки з фотоапаратом як журналіст на громадських засадах від «Свободи». У січні так надихався газом на Грушевського, що мусив звернутися до знайомого лікаря в Луцьку.
Сорокарічного Олега на Майдані вражала відчайдушна молодь: «Ми з друзями будували барикади, допомагали й на передовій, але на другій, третій лінії — щось підносили, подавали, а хлопчаки вибігали з того пекла віддихатися з побитими ногами, з дірками на тілі». У минулому він офіцер внутрішніх військ, але вже 10 років там не служить. Ще курсантом побував у трьох гарячих точках (Фергана, Степанакерт, Абхазія), де вояків використовували як живий щит між двома народами, але такого, як у Києві, там не було: хоч і стояли у блокпостах із бойовою зброєю, в жодну людину не стріляли. Може, каже, їх, першокурсників, тоді розташовували на безпечніші ділянки.
В Івана, Валерія й Олега бували в житті екстремальні ситуації, але всі троє одностайні: у страхіття, яке стисло, немов лещатами, на вулиці Інститутській 18 лютого, раніше не потрапляли ніколи.
Там валялися рукавиці, шапки, взуття
«Уранці ми йшли до Верховної Ради мирною ходою, — згадував Валерій. — Але потім почалося протистояння. Обидві сторони наступали й відступали навперемінно. А потім силовики згрупувалися, застукали у свої щити, кидаючи шумові гранати, тиснули й тиснули людей по Інститутській униз. Натовп дедалі тіснішав, було дуже боляче. Несамовито верещала неподалік жіночка років 30. Я вже проштовхнувся, побіг до проходу в барикаді біля метро, але чоловік переді мною впав, а я на нього…
Люди лежали одні на одних у кілька шарів. Беркутівці лупили кийками крайніх, до верхніх дістатися не могли. Щось вдарило мені у скроню, але я не знепритомнів. На щастя, знайшовся розумний офіцер, скомандував своїм розбирати гору тіл з верхівки, на яку потрапив з барикади. Коли верхніх зняли, я вибрався звідти, пішов Інститутською вниз. Беркутівці гнали чоловіків із 6—7 аж до «Глобуса», один хотів ударити мене, другий сказав йому, щоб не чіпав, може, тому, що лице в мене було в крові, я немолодий, без камуфляжу. Але той таки вернувся і дав мені копняка. Я пройшов через «Глобус» на Майдан, мені обробили рану, і лишився там на всю ніч.
Повернувся на місце звалища днів через три, коли вже можна було туди пройти. Там валялося багато взуття, рукавиць, шапок. Моя нова хутряна теж там залишилася, може, її носитиме якийсь беркутівець».
Привіт отримав гумовим кийком
«Коли після кількох годин боїв між майданівцями й силовиками на перехресті Інститутської й Шовковичної беркутівці кинулися в тотальний наступ, та ще й поливаючи з водомета дуже їдким газом, лавина людей помчала Інститутською, щоб сховатися на Майдані, — розповідав свою історію Олег. — Із Самооборони двічі їм кричали «Стоїмо!», але натовп уже не міг зупинитися. А прохід у барикаді біля метро був завширшки усього два метри, через мішки біля нього передні перестрибнули, другі спіткнулися і впали, а всі наступні звалювалися одні на одних штабелями зверху і зверху... Я опинився внизу, піді мною лежав на мокрій бруківці тільки один чоловік. Хлопці з барикади, доки не відступили, намагалися нас рятувати. Мене тягнули за руки п’ятеро, але висмикнути з величезного звалища тіл не змогли. Через кілька хвилин вони відступили. Піднімаю голову — переді мною беркутівські чоботи… Чую: «Вставайте, суки, зараз руки поламаю!» У відповідь: «Треба зверху нас витягувати». Хтось дав команду: «Розтягуй їх!» Коли дійшла черга до мене, двоє схопили за руки, відтягнули на кілька метрів і давай бити ногами й кийками. Один: «Думаєш, тобі так обійдеться?», а другий: «Це тобі привіт від донецького Беркута!» А в мене батько родом із Донбасу, з Луганської області… Звідкись узявся батюшка: «Хлопці, я його заберу». Вони: забирай! Священик мене піднімає, встиг йому подякувати, розгледіти лиця не зміг, аж тут двоє інших побачили на мені бронежилет: «Звідки в тебе броня?» Попід руки відвели якнайдалі, б’ючи, поставили на коліна, зірвали верхній одяг, бронежилет. Один лупцював дивною палкою з вигнутим кінцем, на якому щось намотано червоно-білим скотчем. Напевне, гвіздки, бо в мене дірки були на одязі, на голові, руці, нозі. Кров юшить, нога болить, думав, що її зламали. Вони бачать, що я в такому стані не втечу, плюнули й побігли наступати далі.
Я встав, озираюся навкруг — біля метро скрізь беркутівці, а на майданчику — три штативи. Всі оператори працювали на передовій, а ці стояли, чогось чекали, ніхто їх не чіпав. «Тікай звідси», — кажуть вони мені. «Куди?» — питаю. Показують у куток, де жорсткі кущі біля метро. Пострибав униз, думав, спущуся до готелю «Україна», а через двори й гаражі вийшов біля якогось офісу, там ще й двом охоронцям на понтах вигукнув «Слава Україні!» Неподалік стояв великий джип. Я, обідраний, брудний, у крові, постукав у його вікно. Відчинила дівчина: «Що у вас трапилося?» Сказав їй про привіт від донецького беркутівця. Вона про нього: «От сволота, я теж із Донецька». Попросив вивезти мене звідси. Треба було вдома оглянути рани, щоб допомогли друзі-медики. Ангеліна годину не могла вибратися з цього району, я пригнувся, щоб не видно було з вікна. Скрізь наступали силовики, могли витягти мене з машини.
Як усе переплетено: я народився в Києві на Інститутській, на цій вулиці мене ледве не вбив беркутівець з Донецька, а донеччанка з янгольським ім’ям мене врятувала».
«Він дивився на мене, а я не переставав хреститися…»
«Ми поскладалися у звалище ніби ялинкою, — озвався Іван. — За 30 сантиметрів біля мого вуха розірвалася шумова граната. Мене оглушило, а білява жінка, що лежала поруч, почала лементувати ще більше. Я теж у паніці. Дуже передавило ногу. Щось ударило в око. Через кілька хвилин гумова куля влучила в протигаз, який дав мені хлопець з Каменя-Каширського, і відскочила. Потекло з ока, розплющив його — на щастя, не осліп. Лежав унизу, на бруківці, горілиць. І тут ударив у барикаду водомет. У мене почалась істерика, кричав несамовито, думав, зараз задавлять. Став молитися, читати про себе «Отче наш». І тут диво: з’являється біля мене священик, хоче витягнути, а не може. Я йому кажу домашню адресу, щоб переказав про мене рідним.
По нас перебігали якісь люди, ми ще на них матюкалися. Потім водомет затих. Беркутівці почали знімати верхніх людей. А коли дісталися до нижнього ряду, один відтягнув мене, каже: вставай. Не можу, відповідаю, в мене нога поламана. А вони ще й наступали на неї. Згодом з’ясувалося, що нога просто дуже затерпла, я й досі кульгаю. Мене вдарили кийком по голові, зірвали балаклаву. Били й ті, що пробігали повз. Вигукували: «Что, победили?», «Что, на Украине плохо жить, в Европу захотели?» Один беркутівець спитав: «Старик, чего ты здесь оказался?» Я збрехав, що приїхав до сина. Другого здивувала моя зачіска: «Так это же скинхед!» І ще дав по нозі. А я вперше постригся на старості під козака…
Знову став молитися. Хрещуся, протер очі від крові, а навпроти стоїть у балаклаві офіцер внутрішніх військ, капітан. Дивився на мене з хвилину, а я не перестаю хреститися. І щось проснулося в ньому. Коли до мене підбігали інші силовики й теж хотіли вдарити, він казав: «С него хватит, берегите силы на Майдан». Може, цим мене і врятував.
Бачив, що мене знімає оператор, але беркутівці його не б’ють, пробігають далі. Він фільмує, а ще один його дублює. Їх із триногами було троє. Після того, як той офіцер мене захистив, телеоператор каже мені: «Я тобі скомандую, коли вони сюди не дивитимуться, і ти втікай». Так я і зробив, пошкандибав схилом, дістався до Майдану. Там мене зашили в медпункті біля сцени. Волонтерка сказала, що мене евакуюють додому від Володимирського собору. Туди добиратися з Майдану хвилин із тридцять, а я здолав цю відстань за півтори години».
Євромайдан у житті Івана Войчука, Валерія Григоренка й Олега Матютенка був не випадковістю, а свідомим вибором заради власної гідності, майбутнього дітей і онуків, рідної України. «Хто хоч раз побував на Майдані, потім ходив туди постійно. Чув не від одного: там хотілося стати кращим», — сказав Валерій.
Але їм довелося вперше відчути на собі й паніку натовпу, здатного розчавити будь-кого, хто в ньому опинився, незважаючи на їхні людські чесноти. І жах у спресованій горі беззахисних людських тіл, з якої співвітчизники в мундирах люто виокремлювали кожного кийками, немов запеклого ворога.
Ми в Google+