Кому не відомі нарікання старших на молоде покоління? Часто звучить фраза на кшталт «Вони якісь не такі» й безліч розмаїтих епітетів, барвистість яких залежить від рівня культури та освіти, зокрема вуличної. На жаль, інколи й автора навідували такі думки радше філософського, ніж приземленого характеру.
Перше, що впадає у вічі, те, що старше покоління часто звинувачує молодше в егоїзмі, прагматизмі, жадібності й ненаситності бажань (отримати все й одразу) та інших смертних гріхах, про які самі з часів молодості теж знають не лише з теорії. Крім того, страшне звинувачення молодих — їхній внутрішній абстрактний і віртуальний світ з іншою ментальністю, наближений до царини машин, до якогось андроїда, а не до людини. Діти, на погляд старших (і це в певному розумінні так і є), живуть не між людей, а у віртуальному просторі смартфону тощо за штучними, неприродними законами іншого світу.
Із цього приводу останнім часом з’явилося чимало пророчих тривожних публікацій педагогів, психологів, соціологів та інших «ологів», які встановлюють якщо не смертельні, то принаймні страшні діагнози майбутніх поколінь і людства загалом. Можна прочитати детальні й часто суперечливі рекомендації, як лікувати ці хвороби, як повернути молодих у світ дорослих з їхнім світоглядом і розумінням сенсу людського буття.
Проблема батьків і дітей відома з часів стародавнього світу. І кожне молоде покоління змушувало старших з острахом спостерігати за безсумнівними прикметами наближення якщо не кінця світу, то чогось подібного. Але нічого такого ще не сталося. Звісно, це аж ніяк не означає, що якщо ніхто не бачив білої ворони, то її не існує.
Одначе зрозуміло, що побоювання старших поколінь перебільшені. Якщо ж узяти до уваги стрімкий злет людського інтелекту й усього того, що з цим пов’язано, що зробило людство за період розвитку, то такі почуття тривоги безпідставні. Звичайно, це не означає, що в людства немає головного болю від власної голови.
Хто в цьому всьому винен? Перш ніж відповісти на це запитання, поставимо собі інше. Чи змогло б нове покоління створити суспільство, не спираючись на досвід і знання старших? У кращому разі це було б щось середнє між зграєю бандар-логів і Мауглі. Отже, з цього випливає дуже простий і, по суті, відомий висновок, про який забувають критики молодого покоління. Кожне наступне покоління — продукт попередників у доброму розумінні цієї сентенції. І не могло б воно стати таким, якби його таким не створили.
Слід зрозуміти, що ніхто сам собі не творець, а продукт середовища, в якому розвинувся. Найбільше, що можна приписати його індивідуальності, це те, яким його створила природа, який випадковий набір генів вона йому дала. Напевно, не варто хизуватися тим, що став жертвою випадку.
Нас цікавить не лише те, куди йде нове покоління, а й чому воно обрало цей напрям і що на нього очікує. Почнемо з того, що особливого вибору ми йому не залишили.
Щоб краще збагнути цю думку, вдамося до алегорії. Уявімо дві групи людей на березі океану, які мріють потрапити в невідоме й чомусь обов’язково світле (зі слів попередників) майбутнє. В однієї є недобудований літак, а у другої — недобудований корабель. Чи є в них особливий вибір? Важко повірити, що корабели будуватимуть літак, а пілоти — корабель. Вони продовжуватимуть те, що отримали у спадок від попередніх поколінь.
Отже, ми не залишили їм особливого вибору. І оцінюючи їх, критикуємо себе за те, що їхній корабель не може літати. Чи ж варто намагатися згідно з рекомендаціями різних «ологів» повернути їх на путь істинну? Але ж цієї путі, на яку намагаємося їх повернути, вже не існує. Виникла інша, з інакшими законами, правилами, до яких вони вже призвичаїлися. А те, що нам не подобається, — не що інше, як результат їхньої адаптації. До того ж забуваємо: якщо вони адаптувалися, це добре. А ось у тих, хто не зміг пристосуватися до існування, життєвих умов, — проблема.
Микола КАШУБА,
завідувач кафедри загальної гігієни та екології,
професор Тернопільського національного медичного університету
імені Івана Горбачевського,
для «Урядового кур’єра»